Бачити й чути в Києві / В присутствии поэта

В Национальном музее Тараса Шевченко открылась первая персональная выставка “Стеклодув” киевского поэта, культуролога и ведущего радио “Вести” Алексея Зараховича.

В 2011 году, когда мы делали журнал «Українська культура», благодаря литературоведу и писателю Дмитрию Стусу, нашему несменному редактору рубрики Поэзия, мы как минимум раз в месяц читали стихи. Стус представлял стоящих украинских поэтов и отбирал их произведения. И вот среди молодых сочинителей в «УК» как-то оказался поэт постарше – Алексей Зарахович. «Это лучший из киевских русскоязычных поэтов нашего времени» – утверждал ДС. Недавно мы услышали Зараховича живьем на открытии его первой персональной выставки в музее Шевченко. Его графику, как оказалось, невозможно «оторвать» от звуков, слов и письма. Пользуясь инфоповодом (выставка работает до 5 октября 2014 года), перепечатываем буквы и слова в исполнении поэта Зараховича из «УК» №4, 2011.

5322

КОЖНА ІСТОРИЧНА ЕПОХА В УКРАЇНІ ТАК ЧИ ІНАКШЕ ЗАВЖДИ БУЛА ПОЗНАЧЕНА ПРИСУТНІСТЮ ПОЕТА, ЯКОГО ВПЕРТО НЕ ПОМІЧАЛИ ЗА ЖИТТЯ, ХОЧА ІНКОЛИ Й ВІДДАВАЛИ ШАНУ ПІСЛЯ СМЕРТІ

автор: Дмитро Стус

Навіть Тараса Григоровича окремі землячки за життя піднімали на кпини щодо його «мужланського» походження. Не безхмарно складалися взаємини з галицькою публікою і в Івана Франка. Пізніше не цінували (або цінували доволі специфічно) Павла Тичину і Володимира Свідзінського, Євгена Плужника і Миколу Зерова, Максима Рильського та Миколу Бажана, Леоніда Кисельова, Василя Симоненка, Василя Стуса й Ігоря Римарука. Можливо, лише «Маруся Чурай» Ліни Костенко відразу стала бестселером, хоча її ж збірка «Неповторність» хоча й є поетичним шедевром, була сприйнята доволі стримано.

Ще гірше складалася доля російськомовних поетів. Імена Ігоря Юркова й Бориса Чічібабіна, Володимира Маккавейського та Леоніда Вишеславського сьогодні мало говорять багатьом людям, що відносять себе до числа культурної еліти країни.

І це наше незнання знакових імен і постатей, неосмислення значного масиву класичної спадщини сьогоднішнім літпроцесом робить нашу культуру «маленькою» для інших: бо як інакше, коли ми не надто цікаві навіть собі?

Не певен, чи коректно сьогодні ставити Олексія Зараховича в один ряд зі знаковими іменами нашої літератури. Знаю інше, він поет справжній, бо вписаний у контекст і традицію, поза якими його поетичний світ не відчитати. Мова не про образи, символи та прийоми, а про рух в естетичному освоєнні українського та київського світу, знання шляху, пройденого попередниками до нього.

Попри це, між віршів Зараховича не знайти переспівів та наслідувань класиків, хоча для обізнаного читача несподівані ракурси та трактовки, запропоновані поетом, стануть беззаперечним бонусом.

Але кожен вірш Олексія можна уявити та побачити, а не лише почути. Автор сприймає світ передусім як художник (хоч і зовсім інакше, аніж, скажімо, Максиміліан Волошин). Може, саме тому поет-Зарахович уникає прямого називання та штучного ускладнення тексту інтелектуалізмами. Натомість зафіксований образок

світу відразу потрапляє в бистрину води, ріки (майже завжди Дніпра), мови… Вишуканої російської мови, яку нині в Києві вже майже й не чуєш.

Мова й вода в Олексія в постійному русі й взаємодії, а тому природно стають інструментом («Зеркало» чи «Стеклодув»), що не лише перекодовує в звук картини дійсності, але й допомагає побачити наш світ в контексті та естетиці Києва і його серця (за Олексієм Зараховичем) — Подолу.

Київ узагалі є сакральним містом поета. Містом, що разом з його мешканцями мимохіть випало з історичного плину й впадає у варварство. Принаймні культурне.

Може, саме тому ліричний герой Зараховича — передусім спостерігач, що сповідує філософію невтручання: він не діє, а зберігає вірність ріці та місту. І ця відстороненість і самозаглибленість загострює погляд, який бачить конкретну дію чи вчинок в русі, себто в контексті історії та майбуття. Такий спосіб сприймання світу примушує поета мислити не так окремими віршами, як поетичними зрощеннями, може більш нестійкими, більш плиткими, ніж у Василя Стуса. Хоча в обох випадках своє надзавдання поети бачать в одному: всупереч всьому залишитись собою — людиною, що не відвертає погляду і зберігає здатність бачити, чути і любити цей світ.

ДОВІДКА

Олексій Зарахович

Основоположник літературно-філософського спрямування «абсентизм» (від лат. аbsent — відсутність, неучасть). Автор книжок: «Машины и озера», «Табукатура», «Шаббат» (книга в збірці «Дом с химерами»), «Река весеннего завета», «Чехонь», «Чехонь» (аудіокнига).

Окремим виданням виходила жартівлива поема-тавтограма (всі слова на букву «А») «Аберрация Акакия». Вірші увійшли до антологій: «Киев. Русская поэзия. ХХ век», «Русская поэзия Украины. ХХ век», «Антология руського верлибра», «Современная русская поэзия Украины», «Українською — Так» (російська поезія України в українському перекладі), Guam (в перекладі на азербайджанську).

Автор та режисер поетичних кліпів за мотивами української поезії 20-30-х років: Євген Плужник «Галілей», Микола Зеров «Класики».

5321

Автор досліджень «Очерки об истории Киева», опублікованих під псевдо Олексій Остров.

Вірші Зараховича вийшли друком в Україні, Росії, Білорусі, Азербайджані, Франції, Німеччині. Член Спілки письменників України та Асоціації українських письменників. Лауреат премії Планета Поета імені Леоніда Миколайовича

Вишеславського. Живе та працює в Києві.

РЕЧЬ

Как твое ли моё отраженье — всё маски воды

А лицо — где поглубже

Не лицо, говорю, это я или ты

Или кто тебе нужен

Словно сердце стоит наверху

Между горлом и местом,

где сердце должно было быть —

Только дырка от сердца

Как на рыбьем меху

Грелось солнце согласное жить

Женихом ли невестой

…Вот и нет никого,

Так что лишней звезды

Тёмен свет, лишь в присутствии дома

Свет двоится, разводит сухие мосты

Наливается формой

— Это сердце по крови, по замыслу — ты

(…Свет двоится, разводит сухие мосты…)

Жизнь о чём? — как спросил бы о книге

Не читал — видел: дерево, облако, небо —

А дальше не видел

— Не запрет, не стена

Ибо если б стена,

Значит, было бы что-то на что опереться

Можно взгляду

Почувствовать замысел дна,

что лежит по соседству —

Этот с белой полоской, как будто наклейкой, воды

Где все рыбы давно на боку, а посмотришь — следы

Где ходил — раз прошел, два прошел, три — устал

Где скелеты воды, где воды человечий овал

— Кем ты видишь себя?

Человеком, что смотрит вперед

Что ты видишь, спрошу —

Человека, что видит остуда

…Где же ты, середина, где золото моет народ?

Неужели невидима или пробела не будет —

Так что всяк обознавшийся тянет улыбку свою

И она не порвется никак, лишь кровит по краям

Кто же там говорит?

Это здесь говорит

Говорю

Не себе, так словам

— Это я, кто всю жизнь бормотал у открытой воды —

Так и буду стоять

В правом

нижнем углу — а никто не обидел

…Так река поднимается из темноты

И всё видит.

Всё видит

КВАДРАТ

Как Малевича празднуют нынче

Два квадрата на фоне кирпичном

Оба черные, правый светлей

Будто облик ее, будто облак

Или близкая память о ней

Заоконный раздвинули морок

Дважды черный — не нужно светлей

Это парная рифма как верша

Вещь в себе, это рыбья скворешня

Вот окошко и кошка внутри

…Там в воде образуется полость

Воздух крепит икринки на плоскость

И скользят по стеклу пузыри

Или так: это живопись, все же

Это жидкая птица под кожей

Машет перьями, как бы летит

Или так: дом не спит, дует в трубы

Дом над озером плачущим, трудным —

Ночью в озере щука кричит:

— Ой, вей, голос зарезали в жабрах

— Ой, вей, в глотку засунули жабу

…А в окне все дрожит занавеска

Женский облик дождит и отвесно

Свет на тяге печной как на дрожжах

Жил, покуда до солнца не дожил

Щучьим горлом спускается к солнцу крючок

Мокнет в розовой слизи

И любимая спит, обернув серебрящийся бок

Не укрытая снизу

…Или так: два окна на весу, запах краски повсюду

Ожидание счастья? Ну что ты — единственно чуда

Джерело: журнал «Українська культура» № 4 (2011)

«Українська культура» читати

Оповідання Назара Шешуряка та його “М’ясистість” @Nazar Sheshuriak

Назар Шешуряк цікавив нас ще з часів журналу “Українська культура”. Не лише як автор грунтовних аналітиний статтей про музику та літературу, але й як самобутній письменник і поет, хоч і з відчутним присмаком “позування” проти массової культури. Минулого року він із приятелем створив дивний журнал під назвою “Незворотня М’ясистість” і однойменний паблік у Контакті, тепер із 5 тисячамі підписчиків. Цього року, після виходу двох чисел видання, журнал поховали. Буквально, театрально і з веселощами на власний манер, майже як діонісії (хоч і вивихнуті), але “ненормальні” як на скорботне дійство.

Зрештою “нарочито неинформативный журнал нельзя относить к чему-то нормальному, оценивать его по общепринятым критериям качества. Это антижурналистика, журнал как арт-объект, журналисты как художники. Своей смелостью они заслуживают восхищения, своей несобранностью выглядят аматорами. Но Необратимая Мясистость — это коллекционное издание, как пример Киевского андеграунда, который вопреки всему существует” (kievreport.com).

Свою “М’ясистість” і власні матеріали Назар оформлює власноруч: колажі, фотографії, інші дотепні форми – виправдане “я так бачу”, мабуть, щоби ні в кого остаточно не було зайвих запитань.

Для журналу Українська культура він зверстав тоді матеріал свій так, як вважав за потрібне. Ми не сперечались. Це був наш перший спецпроект – у рубриці “Література” – на сторінках УК:

Шешуряк рассказы Шешуряк рассказы (перетянутый)

“Бібліотека”

Під час однієї з перших наших зустрічей Марія розповіла мені про книжкових червів. З очевидних причин, ці комахи викликали у неї неабияке зацікавлення .

Вона працювала в бібліотеці за два квартали від мого дому. Робота була переважно паперовою і не особливо цікавою, але їй подобалось. Єдиною її колегою була Аврора Михайлівна – мудра завідуюча з авторитарним характером і великим пухким тілом, котре рухалось поміж стелажів з книгами, ніби криголам. Потреба рухатись, однак, виникала рідко: відвідувачів було мало, і майже весь робочий день проходив у маленькій каптьорці. Пили чай, читали свіжу пресу і розмовляли — за звичкою, впівголоса. Крім бібліотекарок, там часто сидів закоханий в Аврору завгосп Леонідович, поширюючи навколо себе гнилуватий запах перестиглих яблук; судячи з усього, кохання залишалось невзаємним.

— Книги – вони як люди.
— Я теж так думаю. Тільки книги все ж цікавіші.

Розмова починала мене втомлювати, я неуважно кивав і знуджено розглядав свіже татуювання на шиї Марії: маленьку літеру «а». Раніше вона вже набила кілька літер на руках і спині; я так і не запитав, що вони означають.
— Кожна книга має унікальний запах, — продовжувала тим часом вона, нервово жестикулюючи. — Спершу мені було важко це відчути, все перебивав запах пилу, але вже через пару тижнів я почала розрізняти аромати. Друкарська фарба, папір, клей. І далі, до ще тонших запахів: руки читачів, сигаретний дим, гроза.

Чужі книги пахнуть набагато цікавіше, ніж власні. Читач залишає себе в книзі, разом з місцями, де книга була прочитана. Скажімо, плацкартний вагон або морське узбережжя. Запахи школярських портфелів та плям від кави. Страх, що виходить з потом через долоні і пальці, теж залишається на сторінках. І пахне, між іншим, дуже апетитно.

Врешті-решт, сталося неминуче: Анна почала їсти бібліотечні книги.

Перший раз був інстинктивним, мало не випадковим. Збірник – точніше, сторінка в потріпаному збірнику братів Грімм, надірвана і з кількома бурими плямами в кутку; запах був слабкий, але незнайомий і надзвичайно цікавий. Марія піднесла сторінку ближче до носа, відчула шкірою текстуру паперу і не змогла втриматись. Це було більше схоже на поцілунок, ніж на поїдання – так, принаймні, вона мені сказала.

Братів Грімм вистачило на кілька днів. Згодом апетит тільки зростав; спробувавши на смак хоча б одну книгу, неможливо зупинитсь. Вже через тиждень організм Марії вимагав по кілька томів на добу, і дівчина з радістю віддавалася цьому невинному задоволенню.

Далеко не всі книги виявлялись поживними, а деякі навіть спричиняли розлад шлунку (атлас Африки, наприклад). В якості швидкого перекусону підходила й інша поліграфічна продукція – листівки, плакати, навіть газети, – але зазвичай це було не дуже смачно. Інша справа – партитури, особливо вокальні: ніби хмари ковтати. Незабутній смак був у старої, ще з дореволюційною орфографією, книги про гіпноз: терпкий і злегка гіркуватий; Ана не наситилась, зате моментально сп’яніла. Довелось закушувати шкільним підручником з геометрії.

Свої незвичайні гастрономічні нахили вона ретельно приховувала. Що було не так уже й складно: Аврора Михайлівна рідко звертала увагу на зниклі старі томи, а завгосп більше заважав своїм яблучним запахом, аніж контролем. Їсти книги друзів Анна соромилась, але іноді все ж таємно виривала найсмачніші сторінки. Спробувала їсти нові книги з магазинів, але смак був ще гірший, ніж у листівок і газет, – точніше, ніякий. Зате почала частіше навідуватись до букіністів.

Іноді Анна влаштовувала своєму шлунку грандіозні гулянки: закривалася у бібліотеці на ніч. Нетерпляче ковтаючи слину, вона сідала в читальному залі, розкладала перед собою на газетку заздалегідь підібрані томи і повільно, сторінка за сторінкою, наповнювала свій шлунок. Потім можна було посидіти у темряві або пройтися заспаними вулицями – залежно від меню.

В одну з таких ночей Анна зіткнулася в бібліотеці з Авророю. Саме тоді, коли черговий жмуток сторінок з житія святого Франциска відправився до рота (смак нагадує пластівці з молоком), в читальний зал увійшла Аврора.

Вона тягнула за собою великий мішок, що тхнув гнилими яблуками, тому помітила Марію не одразу. Промайнула думка просто покинути обгризену книгу і втекти, але це видалося ще ганебнішим, тому Марія не поворухнулась і вперто продовжила жувати великі крейдовані аркуші з красивими ілюстраціями.

— Аня? Ти що тут робиш?
Вона не знайшлась, що відповісти: жахливий сором вкупі зі смаком паперу і молока в роті заважав нормально говорити. Аврора спокійно покинула мішок і взяла те, що залишилось від книги про Франциска. Відкусивши шматок сторінки, сказала:
— Ти головне не хвилюйся. Всі бібліотекарі час від часу дають волю почуттям і радують свій шлунок хорошими книгами, це абсолютно нормально.
— Правда?
— Ну звісно. — Аврора взялася зосереджено гризти обкладинку. — Ми намагаємось залишати це наше захоплення професійною таємницею, але повір мені: кожен бібліотекар зжер за своє життя хоча б одну книжку. Ніколи не соромся своїх природних потягів.

Напруга одразу зникла. Захотілось навіть обійняти Аврору, але Марія не наважилась на таку фамільярність. Завідуюча тим часом дістала з сумочки псалтир, якому бракувало доброї половини сторінок: «Пригощайся, це мій улюблений».

Деякий час вони сиділи мовчки, пережовуючи псалми і вдихаючи п’янкий яблучний запах, яким сочився важкий нерухомий мішок. Перш ніж взяти його на плечі і піти з бібліотеки геть, Аврора підсунулась ближче і розповіла пошепки:

— Одна моя подруга ще в кінці вісімдесятих працювала в бібліотеці місцевої школи. Все було чудово, але одного ранку вона помітила в себе на тілі кілька літер, наче виведених чорнилом. Літери не змивались, і з кожним днем їх ставало все більше. Вони складались в слова, обвивали її шкіру граматично витонченими реченнями; я бачила це на власні очі. Через деякий час вона вже не могла приховувати під одягом нерівні ряди тексту, їй довелось покинути роботу і назавжди втекти з міста. Ходять чутки, що вона прочитала на своїх стегнах історію власної смерті. Так і не знаю напевне, що з нею трапилось і куди її завів той текст. Але як би там не було, поводься з книгами обережно.

Аврора злодійкувато роззирнулась і додала майже беззвучно:
— Їм не можна довіряти.

Шешуряк рассказы (перетянутый) 2

Шешуряк рассказы (перетянутый) 3

“Імаго”

Існує кілька способів вбити метелика, не пошкодивши тільце. Найзручніше — помістити комаху в морилку з хлороформом і дозволити отруйному випаровуванню знищити її нервову систему; також можна зробити жертві ін’єкцію оцту або спирту. Однак вдома не знайшлося нічого з перечисленого, тому Гертруді довелося піти грубішим шляхом: брати пінцет і ламати метелику грудку.

Це був Daphnis nerii, надзвичайний красень, гість з Туреччини. Він залетів до продуктового магазину і сів на ящик з персиками просто перед Гертрудою. Незважаючи на літній вік, вона хвацько схопила метелика і, акуратно сховавши в долонях, віднесла додому.

Настрій після екзекуції був жахливий; щоб заспокоїти нерви, Гертруда витягнула з таємної шухлядки надпиту пляшку вермуту (подарунок Ернеста) і зробила кілька ковтків. Метелик відправився під скло, в компанію таких же жертв. Її колекція поки що мало чим вражала, але ж це тільки початок — Гертруда всерйоз захопилась ентомологією менше року тому.

Товариство ентомологів-любителів їй порадив знайомий продавець квітів. Воно налічувало дев’ятнадцять членів: в основному пенсіонери та домогосподарки; іноді збори відвідували  схожі на лякливих білочок студенти, але тримались осторонь і на дружні чаювання та пікніки майже ніколи не приходили.

Головою від самого початку був Ернест — немолодий чоловік з великим пухким тілом, сивою борідкою і блідо-рожевими, майже білими яснами. Багато років тому він справді професійно займався ентомологією, навіть їздив у наукові експедиції, де здобув славу майстерного мисливця. Магічні знання, привезені звідти у подряпинах на тілі, допомагали йому контролювати як комах, так і людей. Коли Гертруда чула латинські імена особин, яких Ернесту довелось тримати в руках, в неї злегка піднімався тиск.

— Головне — розбудити в собі первісні інстинкти, — казав він Гертруді, хитро підморгуючи; та в свою чергу кокетливо посміхалася, але ілюзій не будувала: всім було відомо, що Ернест трахає симпатичного білявого студента, що іноді приходить на збори.

Достеменно невідомо, чому наукова кар’єра Ернеста закінчилась. До моменту створення товариства він вже встиг змінити кільканадцять місць роботи, і врешті став водієм дитячого трамвайчика: катав дошкільнят по алеях центрального парку під акомпанемент мелодій з радянських мультиків. Решта часу була повністю присвячена комахам.

— Desmoxytes purpurosea, — часто повторював Ернест уві сні. Гертруда, натомість, не бачила сновидінь вже кілька років — відколи вийшла на пенсію. Певний час вона ще й страждала від безсоння, однак ентомологія допомогла їй повернути міцний, хоч і безбарвний, сон.

Найдостовірнішу історію зцілення Гертруда почула від подруги по товариству Ельзи. Ельза жила з хворою дочкою Марією; внаслідок чи то родової травми, чи то спадкової хвороби (Гертруда так і не дізналась точно) Марія затрималась в розвитку: в свої тридцять три ледве вміла говорити, неохоче користувалась туалетом і панічно боялась яскравого світла; вона цілими днями сиділа вдома, гралася зі старими ляльками і розмазувала по своєму одягу слину та випорожнення. Однак відколи її мама почала займатися комахами, вона почала поправлятись — повільно, але впевнено.
«Їй дуже подобаються мої метелики», — казала Ельза.

Вона починала з мурашиних ферм, але пару років тому захопилася сімейством лускатокрилих. Все товариство ентомологів захоплено слідкувало за розвитком її останнього проекту: вона вирішила самостійно виростити у себе вдома близько сотні молочайних бражників (Hyles euphorbiae). У них надзвичайно красива, вкрита демонічними візерунками червоно-чорна гусінь. Ельза поселила личинок у два ящики з марлевими стінками і фанерним дном. Підгодівлею зайнялась Марія (потрібно було періодично міняти банки з травою, що вставлялись через отвори в дні, і підсаджувати личинок ближче до їжі). Спершу гусінь з’їдала небагато, але вже до середини строку кожна вимагала по пагону щодня. Марія ні на мить не покидала ящики; вона вивчила всі звичаї гусеничного мікросвіту і дала ім’я кожній личинці. Свого улюбленця вона назвала Джозефом і часто з ним розмовляла.

— Про що? — запитала Гертруда на одному із зібрань.
— Важко розібрати, — відповіла Ельза. — Думаю, про польоти. Про крила і доросле життя. Ми ніяк не можемо дочекатись, коли метелики нарешті вилупляться.

Товариство збиралося щотижня по п’ятницях ввечері у чотирнадцятій аудиторії місцевого ПТУ, а також кожної другої середи місяця вдома у когось із членів. Ельза завжди мала вражаючих домашніх комах, однак донедавна ніколи не запрошувала ентомологів до себе в гості — хвора дочка надто агресивно ставилася до незнайомців (всі добре пам’ятають історію з покусаним сантехніком). Проблема зникла, коли в їхньому домі поселились Hyles euphorbiae: Марія була настільки захоплена метеликами, що майже не помічала гостей.

Востаннє Гертруда навідала Ельзу взимку, після Різдва (на той час покоління бражників вже виросло і розлетілось). Жінки сиділи на кухні і обговорювали мурашині ферми; Марія ввійшла непомітно, стала перед Гертрудою і неприязно поглянула їй в очі. Чутки, що ходили про Марію останнім часом, виявилися правдою: вона справді виявилась вагітною. Гертруда кілька хвилин розглядала її пузо (приблизно шестимісячне), поки Марія не почала погрозливо хрипіти.

Збори товариства ентомологів-любителів також влаштовувались на природі; найкраще це робити у квітні, коли комахи прокидаються. Під корою дерев та в гнилих пеньках можна знайти десятки найрізноманітніших жуків: сцидменіди, ксилофаги, верблюдки,  кокцінеліди; рідше — красені-чорнотілки. В повітрі з’являються мухи, в траві — коники та інші прямокрилі.

Група ентомологів вирушала в ліс вранці і проводила там добу або й більше, виловлюючи цікаві екземпляри та скріплюючи дружбу алкоголем. З кожним разом такі виїзди ставали все цікавішими. Останнього разу, наприклад, було розпалено величезне вогнище, навколо якого всі і зібрались; дочекавшись півночі, Ернест відійшов у свою палатку і повернувся хвилин через десять, повністю оголений і обмазаний червоною фарбою. Слів пісні, яку він почав співати, ніхто не розумів, але це не завадило кожному схопити колективний екстаз і підвивати. Так ентомологи і провели кілька годин: Ернест співав мовою комах і бив у великий бубен, його підопічні роздягалися і танцювали навколо вогнища. Оголені тіла спліталися, а вогнище палало все яскравіше, підгодоване жертовними дарами: сачками, морилками та ентомологічними матрацами.

Поснули вони лише незадовго до світанку, просто на ледве прогрітій землі. Не лягла тільки Гертруда; все ще збуджена танцем життя, вона відійшла далі в ліс і слухала дерева, всередині яких мали би ховатися комахи. Її старече тіло було наповнене теплом і щастям, вона швидко дихала і дивилася у ще темне небо. І в той же момент, коли з горла Гертруди вирвався екстатичний крик, у своєму ліжку прокинулась Марія.

В той день Ельза не пішла в ліс — не захотіла залишати вагітну дочку саму. Вагітність загалом проходила нормально, хіба що зі сном були проблеми. От і в ту ніч Марія розплющила очі і більше не змогла заснути. Кілька хвилин вона лежала, погладжуючи живіт і груди; потім несподівано підвелася з ліжка, зробила кілька нечутних (що не розбудити матір) кроків до вхідних дверей і, навіть не одягнувшись, покинула квартиру.

Холодний тротуар незвично подразнював ступні; Марія широко посміхалась і йшла вниз по абсолютно безлюдній вулиці. Вона чітко відчула, що це станеться сьогодні.

Поки Гертруда порпалася у своїй сумці у пошуках залишків алкоголю, Марія впала на прохолодний тротуар і закричала від раптового болю внизу живота. Кров, що полилася з неї, була густою й теплою, з присмаком кориці — Марія встигла скуштувати пару крапель, поки метелики нарешті не прогризли собі шлях з її тіла. Розкинувши ноги, вона дозволила сотням бражників з крильцями кольору артеріальної крові вилетіти геть; деякий час вони кружляли навколо Марії і ніжно торкалися крилами її ніг та очей. Ельза відчула це крізь сон; вона кинулась до вікна і довго вдихала ранкове повітря, намагаючись вловити запах дочки. В Гертруди, що саме допивала горілку і спостерігала за світанком, закололо серце, однак та не звернула уваги. Інші члени товариства міцно спали і дивилися хижацькі сни про павуків. Як тільки сонце повністю вивалилось з-за ряду багатоповерхівок, метелики розлетілись в різні боки, синхронно рухаючи крилами.

Марія з розірваним лоном і здивованою посмішкою так і залишилась лежати посеред вулиці в калюжі крові, поки її не знайшли двірники. На похорон Гертруда не пішла.

Кілька днів західні райони міста були заповнені безліччю яскраво-червоних бражників. Вони залітали до квартир і в метро, виконували запаморочливі трюки в небі над людними площами, вкривали, ніби святкові квіти, пам’ятники і лінії електропередач. Невідомо звідки з’явились чутки, що крильця цих метеликів мають наркотичний ефект: пожувавши дві-три пари, можна добру годину висіти в невагомості і спостерігати за спіралями.

Чутки дуже швидко підтвердились, і місто на деякий час накрила ентомофагічна ейфорія: школярі та пенсіонери ловили бражників і запихали їх до рота прямо на вулицях, після чого миттєво випадали з реальності, перетворюючись на м’які напівпритомні овочі. Дехто навіть намагався виростити персональну популяцію в домашніх умовах, але спроби провалились. Червоні бражники повністю зникли вже до травневих свят.

Через місяць Гертруді подзвонив Ернест і заявив, що покидає товариство. Пропонував зайняти місце керівника, але вона відмовилась, зіславшись на слабке здоров’я. Іншої кандидатури не знайшлося, і товариство, пробувши ще пару тижнів в анабіозі, офіційно саморозпустилося. Чотирнадцята аудиторія ПТУ перейшла гуртку юних таксидермістів.

Шешряк 2 посл стр

УК, №1 (999), 2012, ст.46-51
http://issuu.com/culture.ua/docs/uk_1_12_prev

Льоля Гольдштейн Леля Гольдштейн

Солоп Ярослав – чемпион. “Ностальгія за минулими життями”

Леля ГольдштейнЛеля Гольдштейн:

Ярослава Солопа, не только нашего близкого друга, но и, что важнее сейчас, крутого современного фотографа из украинского творческого объединения УФА (Українська Фотографічна Альтернатива) стали активно публиковать заграничные интернет-ресурсы, география редакций которых крайне широка: США, Германия, Бразилия, Британия.

Его серия “Пластмассовая мифология” побила рекорды просмотров двух последних лет журнала DRECK: 80 тысяч за 11 дней; ведущие журналы об искусстве и лайфстайле POSI+TIVE MAGAZINE, ND, BLCKDMNDS и другие поддавали ее цензуре; для журнала “Українська культура” мне даже пришлось просить Ярослава зарисовать ее “интсим” черными квадратиками. Посмотрим, что покажет Dazed and Confused в ноябре.

1238927_732221536804806_579644117_n-1

Надо сказать, за материал, который находится ниже – интервью с Солопом и Денисом Кравцом, я получила по шее от директора издательства. Главным образом за публикацию Ярослава работ (ну, и еще, по-правде, за то, что 1000 номер мы делали от души, понимая, что он будет для нас и для журнала последним: там и Madonna со своим MDNA и Kazaky, и Шкодин мясной “Привоз” – обязательно выложим позже).

Это была первая публикация о Ярославе. Мне – ура.

Ностальгія за минулими життями

Рубрика: Тенденції
Автор: Льоля Гольдштейн

Творчість Ярослава Солопа і Дениса Кравця — це не революція у фотографії, а глибока повага до древніх традицій, таємних знань та речей-артефактів. До міфології, античності й алхімії. До глибинних і неперехідних тем: самопізнання і самовираження за допомогою об’єктива. З алюзіями на саркастичного й шокуючого Джоела-Пітера Віткіна і на творчість епатажної французької сімейної пари фотографів П’єра і Жиля

Solop1

Їх не турбує харківська школа соціальної фотографії, «михайловщина» та «братковщина» з випнутою голизною, викривленістю й надмірною увагою до повсякдення. Хоча їхні роботи і зображають здебільшого оголених або напівоголених людей — це не заради провокації. Зрештою, стародавні ніколи не соромилися тіла, а у цей світ ми всі прийшли без одягу.

Альтернативна фотографія, можливо, і не викликає звичайних емоцій, зате точно натякає на обов’язкове знання контексту. Її не можна прочитати так само легко, як документалістику. Розфарбований акриловими фарбами міф або кабалістична концепція сприйняття реальності на скляних пластинах — це перш за все знання і власне трактування походження світу.

Своє мистецтво Солоп та Кравець створюють для себе самих. Аби бути максимально чесними з собою і оточенням. Попри те, що їхні роботи створюють ілюзію — фото схожі на знімки «з бабциної скрині», вони демонструють тенденції у сучасній українській фотографії, яка не хоче голосно й чітко промовляти ідеї та називати факти, а воліє натякати, романтизувати і бути таємничою.

Ярослав Солоп:
Я досить цинічний, тому часто сміюся над тим, що роблю. Серія «Пластмасова міфологія» не стосується прикрашання. Я звертаюся до теми античності, базових речей, до китів, на яких усе тримається в мистецтві. Тому що зрозумів, наскільки ми стали цинічними, меркантильними і відірваними від прекрасного. У цій серії мені хотілось посилатися на віру в чудеса, в минуле і майбутнє так, щоб це було одночасно смішно й не дуже. Не все ж відбувається суто з прорахунку — бувають щасливі випадковості, але буденне життя в нас їх забирає. У дитинстві ми ще віримо у Діда Мороза, у казки та вигадки, але вже дорослими стикаємось із неприємними реаліями — і втрачаємо віру у ті речі, які би мали нас підтримувати в житті.

Solop2

Назва серії «Пластмасова міфологія» з’явилась не просто так: попри те, що світ жорстокий і ми намагаємось пристосуватися, аби вижити в ньому, знаю — всередині нас залишається віра у магію. Щоб більш детально натякнути на це, мені захотілося додати несправжніх яскраво-червоних оленів у роботу «Артеміда на полюванні». І не просто зняти дівчину, якій би я дав у руки лук і стріли, прифотошопити справжніх оленів. Чи взагалі зробити все це у студії, виставити правильне світло — таким чином я б повернувся до того, що робили на початку ХХ сторіччя чи наприкінці ХІХ-го, коли знімали класичну фотографію за мотивами грецької міфології. Я живу у ХХІ столітті і спостерігаю сумну історію: ми втрачаємо тонку ниточку зв’язку з вірою в легенди, міфи, загадковість.

Якщо окрім ручного розпису акриловими фарбами мені буде потрібна якась особлива чи додаткова техніка — я знайду ці методи і матеріали, щоб зробити так, як я хочу. В моєму випадку знімки з’являються дуже просто — звідкись із глибин, іноді підсвідомо і несвідомо, з минулого. І точно не такими, як я бачу їх із самого початку.

Денис Кравець:
Замість того, щоб надумувати секрети і шукати потаємні сенси в «Мона Лізі», «Нічному дозорі» і біографіях їхніх авторів, треба знати, що є мистецтво у різних проявах — від древнього до сучасного, — яке несе саме в собі ці загадки.

Мене захоплюють старі роботи майстрів. Ілюстрації у підручниках і до наукових робіт давнини з хімії і алхімії, астрономії, анатомії, ботаніки — безцінні культурні шедеври, музейні експонати. Частина таких зображень, формул і схем несе псевдо-інформаію. Деякі з них взагалі неможливо розшифрувати: ти — не вчений і не знаєш потрібної мови. Але вони все одно тебе чіпляють.

Манускрипт Войнича і Кодекс Серафініанус — дві велетенські роботи, які неіснуючою мовою описують неіснуючі світи. В них окреслені системи від молекул до космогонічних теорій, знову ж таки — нереальних. Але інтерес до них істерично великий: у художників, вчених та простих глядачів.

І от хіба відкриті смисли колись набудуть такої ж цінності, як недосказаність чи загадка? У мистецтві мусить бути багато таланту, але має зберігатись інтрига, навіть якщо більшість не зможе її прочитати. А пояснювати мистецтво — це як пояснювати жарт. Якщо альтернативна фотографія і збуджує центри мозку й душі, то скоріше глибинні та інстинктивні, древні.

Ярослав Солоп:
У витоків бажання займатись альтернативною фотографією стоїть бажання бути неповторним у симбіозі з тим, що мені подобається. Я міг би після або попередньо накрутити певну концепцію, але кажу так, як було насправді. Мені мало просто відзняти і продемонструвати зображення. Не менш важливим залишається бажання підкреслити думку, яку, можливо, одразу не помітно.

Я відчуваю певні емоції — і тут я прихильник того, щоб ідеї приходили спонтанно. Мої роботи чесні, від початку не розраховані на те, щоб дивувати. Часто я маю змогу змішувати техніки і матеріали для роботи з зображенням, тому сьогодні я вільний у творчості. І мені байдуже, що більшість майстрів із класичним баченням фотографіки не визнають альтернативного підходу до знімків.

Solop3

Скажімо, актуальний художник Демієн Хьорст заливає своє полотно фарбою і клеїть на нього крила метеликів — від того його витвір не перестають називати «картиною» чи «живописом». Ці «збочення» існують заради єдиної мети: уникнути повторів. Так само й у фотографії можна використовувати будь-які методи, щоб не нажити слави постмодерніста.

Денис Кравець:
Мені до вподоби створювати нові роботи, які мають такий вигляд, немов пролежали вже багато років. Вони ніби мають історію, хоч і вигадану, але вона мене дуже заспокоює. Картинка виходить настільки самодостатньою, що ніхто не зможе з нею більше нічого зробити.

Я маю уявлення про те, що відбувається у фотографії, але не надто занурююсь. Імен знаю досить мало. Зараз я займаюсь амбротипами ще й для того, щоб відокремити себе від усього, що відбувається навкруги. Намалювати біле коло. Багато хто схожий у намаганнях відрізнятись. Так, я не єдиний, хто займається склом. Але для мене це вихід: робити те, що подобається, і при цьому залишатись осторонь.

От я люблю старі речі, які вже «пожили» — в них є своя природа. Зараз це досить популярна тема, звульгаризована, спрощена, однак треба поважати предмети, що мають історію. І можна штучно насадити якісь почуття або знання, та я сумніваюсь, що від цього почнуть краще розуміти. Аби сприймали — треба популяризувати, а щоб розуміли — треба освічувати. Люди мають багато бачити, мати основу, аби могти відрізняти.

Ярослав Солоп:
Справжня емоція від фотографії — це тоді, коли відчуваєш готовий результат на інтуїтивному рівні. Не можна дробити фотографію суто за класичними принципами — немовби у ній обов’язково має бути емоція або ситуація, вихоплена з життя. Ніхто нікому нічого не винен. Як у живописі, скульптурі, так і у сучасній фотографії усе розвивається за власним сценарієм. Кожен виражає за допомогою власних прийомів, технік, візуальних ефектів те, що він думає і відчуває.

Денис Кравець:
Неможливо задокументувати почуття. От як це зробити? Наприклад, вічні теми Літвінової: любов і смерть. Є основа. У кожного вона своя. Останнім часом я думав про це. Може, в мене сталося щось у дитинстві — і тепер мене безкінечно відсилає до тих часів, до старого, іноді померлого, до розбитих колінок, до напівсвідомих часів, до вивчення Каббали. І мені важливо робити щось самому, аби з нічого виникало щось.

Ярослав Солоп:
Композиція, безперечно, для мене залишається важливою. У цьому питанні я прагматичний. Це не критерій для того, щоби препарувати картину чи фотографію. Це інструмент для автора, за допомогою якого він робить зображеня більш читабельним.

Денис Кравець:
Фотографія має бути «їстівною» для гладача, для ока. Все має бути органічно — щоб візуально сприймалось.

Ярослав Солоп:
Хтось переймається, а хтось — ні. І добре, що є люди із власною думкою і вони можуть твердо сказати: «Мені не подобається, не моє». У кожного свій поріг чутливості або нечутливості. Свободи в автора це не відбирає. Тому якщо не сподобається першому, другому, шостому, то сподобається десятому і він зрозуміє сенс. І якщо з сотні десяток сприйме так, як я насправді хотів сказати — це той момент, коли тебе погладили по голові.

Денис Кравець:
Але краще щоб стукнули. На жаль, дуже мало людей, які говорять те, що думають.

Ярослав Солоп:
Для автора немає нічого гіршого, ніж байдужість. Найчіткішим і найправильнішим були б звичайні критерії: подобається — не подобається. За іншими критеріями часто дуже неправильно шукати художню цінність у контексті сучасного мистецтва. Найпримітивніше, коли людина осуджує, відштовхуючись від правила «я можу так само», але на диво чомусь це «так само» не робить.

Денис Кравець:
Спеціалістам ще складніше сприймати, тому що вони завжди шукають приховані смисли. Через цей синдром «пошуку прихованого сенсу» вони проводять паралелі, знаходять аналогії, часто відходячи від самої роботи.

У деяких людей критерій, напевне, такий: «я б у себе вдома повісив». Але для таких треба створювати мистецво, подібне до середньовічного — коли більшість не вміла читати, а всі біблійні сюжети для неї зображались інакомовно, символами. Мистецтво існує у різних формах: від спрощених до складних. І тут треба виховувати від зворотного, бо якби не було неосвічених, не було би й освічених, тобто ми би не могли їх назвати такими.

Довідка (Прим.: Справки были актуальны больше полутора лет назад, за актуальной информацией и событиями в их творчестве можно следить на странице в фейсбуке: Ярослав, Денис, на тумблере Ярослава: http://yaroslavsolop.tumblr.com/ и сайте Дениса: http://i-am-favn.com/)

Денис Кравець (народився 1990 року у Києві) — київський фотограф. Студент факультету графічного дизайну Київського національного університету технологій та дизайну.
Спеціалізація: амбротипія (варіант мокро-колодійного процесу, винайденого у середині 1850 років, результатом якого є позитивне зображення на скляній пластині, коли його накласти на чорний фон).
Тематика: інтерпретація мотивів постановочних фотографій ХІХ сторіччя.
Актуальні проекти: візуальне дослідження Каббали у мокро-колодійних знімках, серія колажів про природу водоростей та блискіток

Групові виставки:
Аукціон «Золоте січення», Київ. 2010
«Стрімкі сни», галерея «Я.Гретера», Київ. 2010
«Міст», галерея Plast Art, Чернігів. 2010
Rich & Rich, Galleria Kanava, Іматра (Фінляндія). 2012

Персональні виставки:Mironova Gallery, Київ. 2010
«Закон подоби», Мистецький Арсенал, Київ. 2011

Ярослав Солоп (народився 1979 року у Чернівцях) — київський фотограф. Закінчив факультет дизайну Львівської національної академії мистецтв.
Спеціалізація: альтернативна фотографія, фотоскульптура (поєднання скульптурно-просторових форм із фотографією на сучасний лад).
Тематика: міфологія, сказання, легенди шаманів і індіанців.
Актуальні проекти: продовження серії робіт «Пластмасова міфологія», яка інтерпретує давньогрецькі міфи, розробка та підготовка матеріалів для проекту фотоскульптурних робіт (весна 2013).

Групові виставки:
«Чернівці Je t’aime», Чернівецький художній музей, Чернівці. 2008
New Generation, Fotokina, Дюссельдорф; Atelier MicMac, Кельн (Німеччина). 2010

Льоля Гольдштейн

Журнал “Українська культура”, №4 (1000), 2012
ст. 94-99

http://issuu.com/culture.ua/docs/uc_4_12_sait_web

Первый независимый

Сегодня в Киеве встреча с популярным украинским писателем Любко Дерешем в связи с выходом двух его новых книг: “Миротворець” и “Остання любов Асури Махараджа”.

Аглая Топорова о “симпатичном молодом человеке” Дереше:

Первый независимый

О Любко Дереше принято писать только хорошо. Но почему-то только в сугубо материальном аспекте: во сколько опубликовал первый роман – да, согласна, очень рано, на сколько языков переведены его книги – да, согласна, на много языков, получает неплохие гонорары и европейские стипендии – не то чтобы не согласна, но считать деньги в чужом кармане метод не только неприличный, но и далекий от какой бы то ни было критики. Хоть литературной, хоть ресторанной

За всеми дифирамбами юности, удачливости и всему тому, что еще можно сказать хорошего про симпатичного молодого человека как-то исчезает не только серьезный, но и вообще любой анализ написанного Дерешем. То есть все мы понимаем, что это круто, – на таком своем обывательском уровне понимаем, раз и издается, и переводится – но вот о том, чем это хорошо, увы, тишина.

И это с одной стороны, проблема украинской критики, которая либо предпочитает размышлять о пресловутых «метрах, монетах, рублях», либо не берется думать ни о чем, что не было бы уже многократно одобрено и разжевано и пережевано в московском глянце. Но мы не пишем критику на критику.

Чем же творчество Любко Дереша так отличается от основного потока современной украинской литературы?

Начнем с того, что в романах Дереша не существует Советского Союза. Ни в каких видах и формах. Нет ни воспоминаний, ни полемики, ни ностальгии, ни рефлексии. А ведь ни для кого не секрет, что каждый из ныне живущих украинских писателей считает своим долгом описывать либо угнетенные слои советского общества: «в общагу нельзя было приводить девок», либо себя как жертву угнетения «когда мы вышли на Майдан (Бог знает, какой по счету), милиционер проверил у нас документы». Либо поплакать о дешевой водке и особенно закуске и верном жизненном пути, который указала партия…

В книжках Дереша, повторюсь, СССР просто не существует. Так же, как не существуют для него мекки украинских писателей — Москва и Варшава. Не существует и традиционной проблемы киевлян и понаехавших, львовян и донецких.

Мир Дереша самоценен. Каждая точка на карте Украины оказывается для него полной приключений и смыслов. В книгах Дереша люди живут и чувствуют одинаково вне зависимости от географических статусов. Панковская тусовка Дрогобыча не менее отвязна, чем их духовные братья из Глазго или Дрездена. В Стрые живут гуру похлеще индийских бабаев и индейских шаманов. Каждый пожилой профессор из львовского предместья имеет свою стройную теорию мира, а каждая студентка проживает свою юность азартнее, чем Эми Уайнхаус и насыщеннее, чем Пэрис Хилтон. Хотя чаще всего это происходит только в их воображении.

Кстати, о воображении. Или, если хотите, фантазии. Во-первых, романы Дереша вовсе не автобиографичны. Он не просто придумывает своих героев, но и руководит их судьбой. Мы ждем от мальчика с феноменальной памятью («Намір») одной судьбы и одних поступков, а авторская воля разворачивает его совсем в другом направлении. Мы читаем «Трохи питьмы» как стандартный роман о молодежи с альтернативным образом жизни, но вдруг (на каждой странице вдруг) проваливаемся в сложный психоаналитическо-мистический сплав неизвестно чего. Неизвестно чего такого, чего точно не должно, не может быть, а может быть, и нет в жизни. Но талант рассказчика позволяет Дерешу сочинить и описать это с такой невероятной достоверностью, что проходной герой, в буквальном смысле поедающий свои болячки, на мгновение становится для нас главным. Да и перевернув страницу мы понимаем, что дело тут вовсе не в физиологии, а в чем-то совсем другом. В том, что разъедает изнутри и снаружи каждого из нас. И о чем, у кого-то получается написать. В данном случае – у Любко Дереша.

Автор: Аглая Топорова

Топорова о Дереше

Украинская версия статьи была опубликована в журнале “Українська культура”, №4, 2011, ст. 54:
http://issuu.com/culture.ua/docs/uk_4_final

Відкриваючи українську культуру

Потому что в культуре есть один единственный непереходящий тренд – наличие ума.

Констатнин Дорошенко для тысячного номера журнала “Українська культура”:

Відкриваючи українську культуру

 final1
Майкл Мерфенко. Відьма. Полотно, олія. 2009. З проекту “Мавка, або Ще не вмерла Україна”
(куратор Оксана Грищенко). Фото: “Клініка Дорошенка Грищенко”

ЩО ТАКЕ КУЛЬТУРА: НАДІНДИВІДУАЛЬНА ПАМ’ЯТЬ? АБЕТКА СИМВОЛІЧНОГО ОБМІНУ? «СУКУПНІСТЬ СТАНДАРТИЗОВАНИХ УЯВЛЕНЬ ТА ПРОЦЕДУР, КОТРИХ ПРИТРИМУЄТЬСЯ ПЛЕМ’Я» (КЛАРК ВІССЛЕР)? «ПЕВНИЙ КЛАС ФЕНОМЕНІВ — ПРЕДМЕТІВ ТА ЯВИЩ, ЩО ПЕРЕБУВАЮТЬ У ЗАЛЕЖНОСТІ ВІД СИМВОЛІЗАЦІЇ» (ЛЕСЛІ Е. ВАЙТ)? КОЛИ ЙДЕТЬСЯ НЕ ПРО АБСТРАКЦІЮ Й НЕ ПРО ПОМЕРЛІ ЦИВІЛІЗАЦІЇ, А ПРО СЬОГОДЕННЯ — КУЛЬТУРА — ЦЕ ЩОСЬ ЖИВЕ, ЩО ПЕРЕБУВАЄ У ПОСТІЙНОМУ РОЗВИТКУ

При всій повазі до тіней забутих предків, живою є тільки культура, що конвертується у взаємодію з актуальною реальністю конкретної існуючої людини. Це не склеп, не комора, не зіккурат, вона — територія постійної метаморфози в бутті. Звісно, соціальному, хоча включає у себе й ритуал, що торкається фізичного й біологічного, включно до способу гігієни.

У наш час нечуваного прискорення інформаційних та комунікативних процесів і технологій, коли шлягер, рекламний імідж чи похорон Римського папи одночасно, онлайн сприймають мільйони людей цілої планети, чи йдеться про потентність культури національної?

Засновник українознавчих студій при Гарварді, людина, що змусила глобальну інтелектуальну спільноту сприйняти термін «україністика», Омелян Пріцак писав, що «є тільки одна історія, один процес світового розвитку — світова історія. Хоч неможливо одній людині повністю оволодіти усіма джерелами світової історії, все-таки, студіюючи історію однієї країни, не можна трактувати її в ізоляції. Власна національна історія — це складова частина всесвітнього історичного процесу». Те саме стосується і культури. Проте вона не стане уніфікованою через глобалізацію. Фукуямівські сподівання про кінець історії через перемогу «м’якої сили» ліберального світу луснули в економічній реальності Китаю та інших країн.

2009-го на XXIV Всесвітньому форумі філософії права та соціальної філософії, що вперше проходив не в Старому світі, а в Пекіні, інший професор Гарварду, Ту Веймін, на прикладі викликів, що змушують транснаціональні корпорації йти на розмивання брендів і кардинальний перегляд стратегій на азійських ринках, констатував: «Схоже, дивний термін глокальне (glocal) доволі чітко схоплює цю складність». Тут маємо відповідь і в культурі. Бо ще на зламі століть теоретик сучасного мистецтва Акіле Боніто Оліва констатував: «Художники відповідають глобалізації не відстоюванням локальної природи власної творчості, а створюють певний сплав першого і другого — не global vs local, а glocal».

Для теорії культури глокальність — вихід з похмільного постмодерністського «після оргії», точка перетину непримиренних теорій: еволюціонізму, з його ідеями лінійного культурного розвитку, прогресу та неминучого «плавильного котла» націй, та дифузіонізму, який спирається на розповсюдження культурних досягнень у спосіб їх подорожування, інфікування через торгівлю, завоювання, міграцію від певного регіону по цілому світу.

Повертаючись до живої людини, що народжується у конкретних соціальних, часових та геополітичних обставинах, актуальною для неї буде культура, що дає адекватні відповіді в реальності. Тут культура національна або стає перманентним відкриттям, або — перетворюється на декорацію, артефакт етнографічного музею.

Особисто для мене відкриття української культури почалося у 90-х, з «Рекреацій» Юрія Андруховича та лекцій і семінарів Омеляна Пріцака в Національному університеті імені Тараса Шевченка. Я не мав родичів на селі, і зрозуміти «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» та решту шкільної програми з української літератури було мені не легше й не цікавіше, ніж абстракції геометрії. І раптом побачив, що українська культура може звертатися саме до мене, до близьких мені реалій, до міста, до сучасності, артикулювати речі справді модерні та свіжі.

Важливо зрозуміти, що культура, яка має сили відповідати сучасності, не має потреби у пієтизмі, індоктринації, консервації. Все це якраз шляхи до імпотентності. Якщо ж культура не дає відповіді живим — мертві не допоможуть, скільки їх не заклинай. Буття потребує людей, що мають енергію йому відповідати, творити його через себе. Національні трагедії — війн, голодоморів, депортацій — треба знати, проте інвестувати емоційну інтенсивність в минуле, у віктимність, так само, як і в міф, — шлях хвороби. Він веде до програшу, що продемонстрували культурні стратегії Віктора Ющенка, котрі ввергли у фрустрацію сотні тисяч людей.

Україна, на щастя, має достатньо культурної вітальності, бачать це тутешні авторитети чи ні. Вона продовжує народжувати людей та ідеї, що резонують у сучасному світі. Й не є принциповим, де саме ті люди живуть. Сьогодні не йдеться про еміграцію — лише про міграцію, коли людина культури обирає різні країни для власної реалізації. Якщо тільки питання не в масовій катастрофі з біженцями чи персональних соціально-політичних утисках, яких зазнав через свою позицію зухвалого й, що набагато гірше для пострадянської системи, блискуче талановитого руйнівника культурних стереотипів Анатолій Ульянов, змушений виїхати з України. Публікації в його інтернет-виданні «Луч» обговорюють люди культури від Алмати до Нью-Йорка — знаю із власного досвіду. Дебатують, обурюються, захоплюються — і це також феномен, народжений українською живою культурою, хоч би як це контрастувало зі сприйняттям самого Ульянова та його затятих недоброзичливців. Без критики, без провокації немає живої культури, як живого організму — без болю.

Право на вільне висловлення, навіть контроверсійне чи екстравагантне, індивідуалізм та самоіронія — здорові риси українського культурного організму. Тут ніколи не панувала одностайність. Україна історично існує на території демократії та дискусії: з часів віча, що мало владу скинути князя з київського престолу, крізь середньовіччя, в якому козацькими гетьманами, королями Речі Посполитої та кримськими ханами ставали не спадково, а завдяки виборам, — до нашої нової доби, починаючи з визвольних змагань минулого століття, драматичність котрих у своєму документальному серіалі «Собор на крові» із правдивою інтелігентністю відтворив Ігор Кобрин.

У 2009-му, сміливо та без єхидства поєднуючи у проекті «Мавка» явища української культури, що існують одночасно, але немов у паралельних світах, — соцреалістичний живопис і сучасне мистецтво (включно з експериментальною електронною музикою Алли Загайкевич), — куратор Оксана Грищенко писала: «Дух України є дух свободи. Крізь століття наші митці, наші герої, письменники і філософи — якою б мовою вони не говорили, в якій би державі себе не знаходили — завжди славили саме свободу. Це наша суть, наш дар Божий і наш хрест. Цим ми відрізняємося і від Росії, що потребує міцної влади, і від Заходу, що тримається на чітко кодифікованих правилах. Енергія свободи видається їм небезпечною та безвідповідальною, бо вона ірраціональна, вітальна, вона загрожує встановленому порядку речей і призводить до втрати контролю».

2
Відкриття XXIV всесвітнього форуму філософії права та соціальної філософії в Пекіні,
що артикулював тему  глокалізації. 2009. Фото: “Клініка Дорошенка Грищенко”

Енергія свободи, що завдала чимало лиха державності, вибухає в культурі, народженій Україною, через тих, хто її створює. У скандальних для свого часу дослідженнях батька українського мистецтвознавства Платона Білецького, який увів до світового контексту образ української народної картини «Козак Мамай», порівнюючи його з буддистською іконографією, та який довів, що знамениті «сарматські портрети» писалися з небіжчиків. У химерах та революційних тоді будівельних матеріалах архітектора Владислава Городецького. В екстремальних перформансах киянина Олега Кулика, що кусав Америку та Європу, тваринними жестами відкриваючи несподівану, майже нелюдяну ніжність. У «Венері у хутрі» львів’янина Леопольда фон Захер-Мазоха, спектакль за якою минулого року відкрив нову зірку Бродвею — українку Ніну Аріанду, котру порівнюють з Меріл Стріп, пишучи, що Нью-Йорк не знав такого гучного відкриття, пов’язаного з нашою культурою, після Gogol Bordello. У драйві Євгена Гудзя, лідера цього гурту, котрий задовго до співпраці з Мадонною вводив у стан шаленого захвату найрафінованішу культурну еліту: 2003-го на Венеційській бієнале знані критики, куратори, зірки-митці та колекціонери лізли через паркани, аби прорватися на його виступ, як ми — школярі — на рок-концерти 80-х. У лячно-веселих парадоксах прози та колажів Назара Шешуряка, відкритих вибагливому читачу минулим числом «Української культури». 

Якщо сконцентруватися на бутті, перемігши неврози, некрози та комплекси, відкривати українську культуру — процес, спроможний на сатисфакцію. Він триває.

MSH_6254
Анатолій Ульянов. Фото: Наталія Машарова

Текст: Костянтин Дорошенко

“Українська культура”, №4 (1000), 2012
ст. 4-7