«Мясо местного убоя» Марины Фроловой в галерее-кафейне Худграф

Марина Фролова была особенно интересным автором благодаря своим по-девичьи тонким фотографиям: не похожие на остальных фотографов портреты, созданные Мариной, кому-то впрочем напоминают то Уиткина, то сладкий зефир. Работая с классическим жанром – портретом, она непременно вносит собственные фирменные детали: искусственные или мертвые цветы, парики, глупые винтажные шляпки и допотопные украшения с барахолки. Все эти безделушки она хранила в огромном старинном сундуке посреди своей квартиры в Севастополе. А квартиру все гости и модели называли мыльным пузырем.

549908_494026640646171_854025555_n

10698585_750009958381170_3906489947619319239_n10549281_790863180962514_417245046398786300_o11043006_805501386165360_4249605414040320410_n1476021_805538112828354_6352209324763385294_n

Girl interrupted. Закрутилось: аннексия, продажа жилья, затяжной переезд из Крыма в Херсон. Марина до сих пор называется крымской художницей. И свой последний проект оттуда вывезла уже не как художества, а как историю, фиксацию и факт. Это то, по чем можно будет изучать контекст, может, даже так, как теперь это делает Сергей Лозница, восстанавливая кадры Ленинграда в блокаде.

В проекте «Мясо местного убоя» Марина подсмотрела реакции жителей Севастополя на аннексию Крыма. Не без сарказма, серия состоит из документальных снимков, которые “демонстрируют готовность жителей Крыма принять правила игры так называемого русского мира”.

10592706_342948222567311_1335092667899523310_n

Выставка открывается сегодня вечером.

Экспозицию можно посмотреть в режиме работы галереи до 23 марта ( в “Розумной Каве”: Киев, Владимирская, 65)

11012707_1072122096148080_1668667686609383245_o

Лёля Гольдштейн

Леля для блога

 

“Племя” Мирослава Слабошпицкого

По мотивам эфира радио Вести 2 сентября 2014 года
Участники: Леля Гольдштейн, культруный обозреватель, Ксения Туркова, Юрий Калашников, ведущие. Фрагменты

TRIBEposter

ГОЛЬДШТЕЙН: Пресс-показ был сегодня. В прокат фильм выходит 11 сентября. В это же время будет происходить фестиваль в Торонто, который считается предпросмотром перед Оскаром, потому что все фильмы, которые отобраны на фестиваль в Торонто, как правило, попадают туда. И вот фильм Слабошпицкого тоже поедет в Канаду. Давайте, прежде чем перейдем к обсуждению фильма, напомним, что «Племя» уже собрало призы более 10 фестивалей, самых крупных в мире: от Гран-при Каннской недели критики, там на самом деле он взял три приза, до Гран-при фестиваля Андрея Тарковского «Зеркало», сербского фестиваля «Палич», фестиваля «Золотой абрикос» в Ереване, в общем повсюду: в Хорватии, в Сан-Себастьяне, Карловых Варах и в Локарно.
ТУРКОВА: Мы напомним нашим слушателям, что это такой своеобразный фильм. Там фильм о глухонемом мальчике, да?
ГОЛЬДШТЕЙН: О глухонемом мальчике, об интернате для слабослышащих.
ТУРКОВА: И там нет субтитров, а актеры общаются…
ГОЛЬДШТЕЙН: На языке жестов. И я хочу сказать, что то, что нам в эфире прежде рассказывали люди, как те, которые работали над созданием этого фильма – от режиссера Слабошпицкого, продюсера Дениса Иванова или режиссера Валентина Васяновича, который в случае с этим фильмом был оператором и продюсером, так и кинокритики, я даже на одну пятую, наверное, не могла представить того, что на самом деле там происходит. Когда Васянович сказал, что фильм буквально с первых кадров затягивает настолько, что ты больше не можешь оторваться до последней секунды и это производит фантастический эффект, я не могла представить, как это работает. И вот ты сидишь, как завороженный, и не можешь пошевелиться.
ТУРКОВА: Два часа?
ГОЛЬДШТЕЙН: Два часа, 10 минут. И, кстати, перед показом выступил Слабошпицкий, он попросил всех приготовиться – целых 2:10. Но на самом деле это можно было не говорить, потому что ты действительно попадаешь в эту реальность и окунаешься с головой. В фильме длинные кадры, очень долгие сцены и не с ума сойти такой уж прямо сюжет, который разворачивается стремительно, в общем не какой-то там экшен.
ТУРКОВА: Ну то есть это просто погружение в этот мир.
ГОЛЬДШТЕЙН: Абсолютно и целиком. Это новый Ханеке, новый Фон Триер, такое, чего мы еще не видели. Начались новые времена. Вот фильм Абделатифа Кешиша, который в прошлом году победил на Каннском кинофестивале – «Жизнь Адель», – это такая история чувств человеческих. Здесь (имеется в виду “Племя”) это что-то тоже очень человеческое, личное. И для меня это в некотором смысле отсылка к Венецианской биеннале 55-й, которая была в мае прошлого года. Ее куратор Массимилиано Джони во многом перечеркнул концептуализм. То есть, получается, мы отошли от чего-то помпезного, многозначительного. И в кино. Этот фильм очень буквальный, тактильный. Ты находишься внутри, хочется все пощупать: эти люди будто бы рядом с тобой и ты с ними переживаешь.
ТУРКОВА: А есть такие моменты, когда действительно не понимаешь, о чем они говорят?
ГОЛЬДШТЕЙН: Нет.
Ксения ТУРКОВА: То есть вообще этого нет?
КАЛАШНИКОВ: Там в титрах написано: этот фильм не требует перевода.
ГОЛЬДШТЕЙН: Не требует. Ты действительно понимаешь все. Они между собой общаются, но так выстроен сюжет, что тебе не нужно понимать буквально, что они друг другу говорят.
ТУРКОВА: Но понимаешь именно дословно или понимаешь в целом посыл?
ГОЛЬДШТЕЙН: В целом, но, кажется, дословно и не нужно в этом случае. Это картинка, которая тебе все объясняет без слов. Это действительно новое кино, не то немое, которое делали в начале ХХ века, где все с помощью монтажа и актерской пантомимы, не Чарли Чаплин, разумеется, но “Племя” очень эмоциональное.
ТУРКОВА: Это тяжелое кино?
ГОЛЬДШТЕЙН: Тяжелое. В какой-то момент одновременно трое мужчин – а там была сцена такая, не самая приятная о женском теле – одновременно встали и вышли. Я не знаю, вернулись ли они. Думаю, когда фильм выйдет в прокат, будет значительно больше желающих покинуть зал, учитывая нашего зрителя. Сейчас Слабошпицкий работает над полнометражным фильмом о Чернобыле, у него уже есть короткометражка “Ядерные отходы” на тему. Думаю, будем ждать, ровно как и фильм Лозницы «Бабий Яр», над которым он сейчас работает, мощные выворачивающие кишки фильмы. Два ключевых украинских режиссера, эпохальных. Обоим Канны хлопают стоя.
После окончания “Племени” секунд 15 все сидели в молчании и никто даже не вставал – были в шоке что ли. Мне сразу после фильма сложно уложить его в прокрустово ложе представлений о кино. На что похоже, с чем сопряжено, какие-то аллюзии на мировой кинематограф. Я зритель, но мне кажется, те фильмы, которые создают в последнее время украинских режиссеры, – они буквально демонстрируют, что Украина семимильными шагами двигается к мировому кино.

upload-kinopoisk.ru-The-Tribe-2404167-pic510-510x340-84127

ТУРКОВА: А саундтрек? Я еще хотела спросить, музыка там какая?
ГОЛЬДШТЕЙН: Не знаю, не сообразила, честно говоря, есть ли музыка. Но еще такая примечательная штука: многие звуки, которые сопровождают этот фильм – стук двери, скрип кровати – он намного тише, чем шаги, например, они на втором плане. То есть те звуки, которые сопутствуют людям, которые они буквально сами производят, они гораздо более слышные. Потому что человек в “Племени” вынесен на передний план: человек и его история, в этой среде, конкретный случай, вырванный из контекста – история одного человека.
КАЛАШНИКОВ: Как написано в аннотации, это драматическая история первой любви глухонемого Сергея, который переходит в 11 класс интерната для детей.
ГОЛЬДШТЕЙН: Во многом – да. Именно поэтому я сравнила “Племя” с фильмом Кешиша, сказав, что это очередная сага о чувствах и о том, как человек в последствии трансформируется.
ТУРКОВА: Ну это интересно, вот эти звуковые эффекты. Это прием, который, как я понимаю, сейчас часто используется. Я не смотрела новый фильм Германики «Да и Да». Там со зрением такой эффект, учительница забывает очки, и дальше все у нее размыто перед глазами: когда состояние влюбленности, это один цвет, когда депрессия – другой цвет, – то есть через зрение показано вот это же.
ГОЛЬДШТЕЙН: Германика, кстати, тоже любит играть как раз с человеческими историями – такой новый формат авторского кино, nouvelle vague снг.

Здесь официально о фильме “Племя”

Лучшее предложение

Для свежего номера с темой “В итоге” журнала “Публичные люди” написала о фотографах, которых бы хотела иметь в своей коллекции.

Признательна сильно Мише Педану и Роме Пятковке. Говорили много не только об авторах и о ситуации на рынке в целом, но и о всяких “запчастях” – так что обязательно напишу материал о фотокнигах в ближайшее время.

Лучшее предложение

Леля 3Текст: Леля Гольдштейн

Поводов начать коллекционировать фотографию – не сосчитать на пальцах. От тешащего самолюбие факта попадания в историю в качестве покровителя искусств до вполне материального мотива – способа зарабо- тать. Как известно, обычная логика инвестиций связана с контролем цен и рынка. На фоторынке есть свои «акции», стоимость которых, правда, не так очевидна и не всегда просчитываема. Разумеется, сколько бы ни стоила работа авторов, занявших свое место в мировой культуре, скажем Браткова или Михайлова, цена ее со временем будет потихоньку только идти вверх. Иначе обстоят дела с молодыми фотографами, которые могут стать «тяжеловесами» молниеносно.

Снимок экрана 2013-12-20 в 15.38.09

К сожалению, иногда головокружение от успеха наступает у них преждевременно, и тогда авторы не могут сложить себе цены, забывая соизмерять собственный вес с фотографами реальной величины. Чтобы не поддаться на провокацию, поверив в дутый имидж, нужно иметь наработанный вкус и опытных советчиков. Ввиду отсутствия отечественных дилеров и галеристов, специализирующихся на украинской фотографии, стоит изучать контекст самостоятельно. И, в частности, узнать, что молодые украинские фотографы, несмотря на их популярность за границей, все еще стоят вменяемых денег и такая

тамкович 5

доступность способствует развитию и в Украине свежей мировой тенденции – привлечению молодых коллекционеров и формированию круга новых сознательных опинион-лидеров.

Зачем покупать молодых

Миша Педан, ведущий преподаватель Школы высшего фотографического образования в Стокгольме, куратор и основатель творческого объединения «Украинская фотографическая альтернатива» (УФА), активно функционирующего в противовес консервативному и стогнирующему Союзу фотохудожников Украины, уверен: «Вариант, когда выигрыш и проигрыш могут быть значительными и крупными, – это покупка молодых и новых. Речь не только о деньгах – это как игра: угадать, на кого поставить, уже интересно. В УФА сейчас как минимум 50 молодых фотографов, заслуживающих внимания.

За те деньги, которых стоит одна работа Михайлова, можно купить 10–20, если не 30 работ молодых авторов. И каждый, кто вчера стоил тысячу гривен, а завтра сто тысяч, – это серьезный аргумент: вы могли его купить вчера, но не купили, а сегодня вы уже не можете себе это позволить».

Педан, уехавший в Швецию в далеком 1990 году, вместе с Братковым и Михайловым, которые тоже живут за границей (в России и Германии соответственно), еще в советские времена стояли у истоков Харьковской школы фотографии – единственной известной во всем мире украинской школы, абсолютно узнаваемого бренда.

Серьезные капиталовложения

Брутальные и ироничные работы Сергея Браткова находятся в музейных коллекциях США, Германии, Бельгии, Швейцарии; он был участником биеннале в Сан-Паулу, «Манифеста» и дважды – Венецианской биеннале (в 2007-м представлял Украину). Бориса Михайлова вообще еще в 2000-м обозначили как гуру, вручив ему премию Хассельблад, которую принято приравнивать к Нобелевской в фотографии; коллекции его работ в МоМа, Metropolitan Museum, Tate Modern – главных музеях современного искусства в мире.

Еще один фотограф из костяка Харьковской школы и один из ключевых фотографов УФА – Роман Пятковка – единственный из этих фотознаменитостей, кто остался жить в Украине. В своих работах Рома в сюрреалистической манере очень тонко иронизирует по поводу советской эпохи: коллажи, «обнаженка», социалистические лозунги и обыгрывание стереотипов. Он вернулся на арт-рынок из коммерческой фотографии только четыре года назад и сейчас продает свои работы по цене от двух тысяч долларов.

В этом году Пятковку назвали лучшим концептуальным фотографом на престижнейшем мировом фотофоруме Sony World Photography Awards’2013. Говорят, это равносильно получению «Оскара». При этом Пятковка, по его собственным словам, чаще попадает на арт-биеннале, а не на фотографические. То есть речь идет уже о широком контексте – обозначении приоритетов в арт-среде в целом, демонстрирующих тяготение к фотографии.

Pjatkovka JPG 
Снимок экрана 2013-12-20 в 15.38.18

Рома говорит, что в формировании спроса на современных авторов первоочередную важность имеет выход на экспозиционный рынок, то есть участие в выставках, семинарах и серьезный self-promotion: публикации, создание имени, легенды вокруг себя. И что действенность этих способов ускорилась благодаря Интернету – так поднялась новая волна интереса к украинской фотографии.

Среди «заграничных наших» есть семейная пара художников-концептуалистов: Валерий и Наташа Черкашины, живущие в США. Валера в 1970-х делал в Харькове совместные с Михайловым проекты. В 1990-х среди прочего Черкашины прославились акционизмом. С началом перестройки работали с темой уходящей культуры СССР, основным материалом для них стала фотография как исторический документ.

Еще в 1994-м Музей института искусств в Чикаго купил две их работы, потом в 1998-м – и далее по списку. Сейчас они в коллекциях более 30 институций по всему миру: от музеев современного искусства в Бостоне, Сан-Франциско, Филадельфии и Хьюстоне до Центра фотографии в Токио, Пушкинского музея и Мультимедиа Арт Музея Москвы. Сейчас они создают мультимедийные работы, и, несмотря на сто с лишним проектов, последние из которых – персоналка на фотофестивале в Буэнос-Айресе и выставка в Нью-Йоркской галерее на Манхэттене, работы Черкашиных продаются в ценовом диапазоне от полутора тысяч до пятнадцати тысяч долларов.

Стоит инвестировать

В подтверждение мысли Пятковки о благотворном влиянии Интернета на популяризацию современных авторов – пример киевского фотографа Ярослава Солопа. Коллеги и эксперты крайне лестно отзываются о его работах, но при этом только в последние несколько месяцев, благодаря бессчетному количеству публикаций его проекта «Пластмассовая мифология» в онлайн-журналах об искусстве, моде и лайфстайле, вокруг Солопа начался легкий ажиотаж: приглашение участвовать в проектах за рубежом, покупки в частные и музейные коллекции. Последняя продажа – в фонд Института Сервантеса в Бразилии – диптих за тысячу евро. Солоп1

2

На выставке четырех молодых киевских фотографов в Стокгольме (2013-й) – Юрия Салабая, Маши Войновой, Ивана Черничкина и Валентина Бо, – по словам Миши Педана, хозяин местного Музея современной фотографии, на сегодняшний день самой крупной фотографической площадки в Европе, пришел одним из первых и, буквально стоя в центре зала, указал пальцем – и купил пять работ сразу.

На этой сборной выставке под названием Flow у Марии Войновой, чьи работы напоминают словоряд «коты, цветы и ты», купили восемь фотографий. Войнова учится в школе у Педана и за последние пару лет продала свои работы в частные коллекции Уинстон-Салема, фотомузею Fotografiska, галерее 5IVE&40RTY и испанскому консульству в Швеции. Ее фото можно купить по цене от 400 долларов.

Этим летом в Лондоне на аукционе приобрели по-девичьи тонкую и чувственную работу севастопольской художницы Марины Фроловой. Маленькая фотография размером 25х25 за 170 фунтов – вполне приличный показатель интереса к нашим молодым авторам, если учесть еще и тот факт, что на этом аукционе из трех украинцев купили всех.

фролова 4

Снимок экрана 2013-12-20 в 15.38.34

На самой большой европейской международной выставке современного искусства NordArt’2013 в Германии Украину представляли Пятковка и молодой дуэт Synchrodogs. Synchrodogs – Таня и Рома – уже успели поучаствовать со своими гротескными фотографиями почти в 30 сборных проектах и провести персональные выставки в Штатах, Англии, России и Польше, а еще снять Цукерберга для российской «Афиши». В этом году они попали в шорт-лист премии PinchukArtCentre для молодых художников, что только прибавляет им веса. Работы их можно купить в ценовом диапазоне от шестисот до трех тысяч евро.

В Киеве есть еще один феноменальный фотограф – Вадим Тамкович. За ним фотосообщество пристально следит уже не первый год не только из-за тематики его работ – переигрывания (буквально: в декорациях) фольклорной фотографии, базирующейся на традициях славянского изобразительного фольклора и иконографии, но еще и потому, что ясно: слава и успех придут к нему мгновенно – после первой же «персоналки», а пока парадоксально – он просто не преследует такой цели.

Уверена, скоро наступит время, когда в Украину толпами начнут ездить иностранные знатоки арт-рынка в поисках новых звезд. У нас ведь снова стало престижно быть художественным фотографом, несмотря на отсутствие образовательной, галерейной и рыночной систем. Но и эти лакуны вскоре будут заполнены. А условия создадут молодые.

Журнал “Публичный Люди”, №12, 2013 “В итоге”, стр. 36-39

материал 1

материал 2

Главное совпало с главным

21 октября Костя Дорошенко, арт-критик, опинион лидер и кладезь знаний об искусстве, представил новый полновесный и масштабный проект – визуально-исследовательскую платформу при университете Тараса Шевченко. Вместе с ним на пресс-конференции, анонсирующей старт проекта в ноябре, выступали инициаторы “площадки” – Владимир Бугров, проректор университета, и Галина Усатенко, доцент КНУ и сокуратор Кости в рамках проекта.

1377563_178249229030618_65718540_n

“Открытость, диалог, новации” – такими основными понятиями охарактеризовали проект его флагманы с формальной стороны – представители университетской верхушки. Речь идет о глобальной публичной беседе в реальном времени, фиксировать которую будут разнообразные формы медиа: видео, печатные и электронные СМИ, а также мультижанровые формы совриска. Представляя проекты визуального искусства, дискуссии и аналитические исследования, университет таким образом инициирует появление неформального пространства в стенах академических.

Дорошенко же, со своей стороны – на правах идеолога – позиционирует проект, главным образом, как площадку для сотрудничества молодых художников и гуманитариев, которые должны формулировать культурный дискурс. Лекции, круглые столы, воркшопы и прочие коллаборации с метрами научной и искусствоведческой среды для начинающих арт-критиков, художников и других деятельных небезразличных призваны способствовать внедрению неформальных методик исследований и практик на территории современного искусства (в теории и на деле).

Полагаю, кураторские роли Константина и госпожи Галины разделятся на тьюторские и административные, соответственно, потому что от проекта мы ждем, первым делом, осмысленного и релевантного диалога, обеспечить который может команда из тех, кто не станет препятствовать и обеспечит на учебной территории “неприкосновенность”, и тех, кто вовлечен в современный процесс и даже является главной его составляющей.

1377523_178248295697378_612686324_n

Первый проект с Вовой Кузнецовым, который Костя задумал еще в мае в Венеции во время биеннале (за это, к слову, могу ручаться: мы тогда вместе прогуливались от Сан Марко до Арсенале и даже умудрились потерять друг друга минут на 10), не преследует цели навязать формат. Костя считает Кузнецова автором, «идущим в искусстве своей дрогой исследования личного и социального, частного и публичного, много лет ведущим сквозные для себя темы – с точки зрения формального поиска и тематики». Так что сообщенная работа двух людей, которым есть что сказать, даст старт площадке и продемонстрирует ее возможности – таким образом покажет пример, предложит один из возможных вариантов развития событий. Назовем это презентацией. Что будет дальше – увидим.

Леля Гольдштейн Леля Гольдштейн

Солоп Ярослав – чемпион. “Ностальгія за минулими життями”

Леля ГольдштейнЛеля Гольдштейн:

Ярослава Солопа, не только нашего близкого друга, но и, что важнее сейчас, крутого современного фотографа из украинского творческого объединения УФА (Українська Фотографічна Альтернатива) стали активно публиковать заграничные интернет-ресурсы, география редакций которых крайне широка: США, Германия, Бразилия, Британия.

Его серия “Пластмассовая мифология” побила рекорды просмотров двух последних лет журнала DRECK: 80 тысяч за 11 дней; ведущие журналы об искусстве и лайфстайле POSI+TIVE MAGAZINE, ND, BLCKDMNDS и другие поддавали ее цензуре; для журнала “Українська культура” мне даже пришлось просить Ярослава зарисовать ее “интсим” черными квадратиками. Посмотрим, что покажет Dazed and Confused в ноябре.

1238927_732221536804806_579644117_n-1

Надо сказать, за материал, который находится ниже – интервью с Солопом и Денисом Кравцом, я получила по шее от директора издательства. Главным образом за публикацию Ярослава работ (ну, и еще, по-правде, за то, что 1000 номер мы делали от души, понимая, что он будет для нас и для журнала последним: там и Madonna со своим MDNA и Kazaky, и Шкодин мясной “Привоз” – обязательно выложим позже).

Это была первая публикация о Ярославе. Мне – ура.

Ностальгія за минулими життями

Рубрика: Тенденції
Автор: Льоля Гольдштейн

Творчість Ярослава Солопа і Дениса Кравця — це не революція у фотографії, а глибока повага до древніх традицій, таємних знань та речей-артефактів. До міфології, античності й алхімії. До глибинних і неперехідних тем: самопізнання і самовираження за допомогою об’єктива. З алюзіями на саркастичного й шокуючого Джоела-Пітера Віткіна і на творчість епатажної французької сімейної пари фотографів П’єра і Жиля

Solop1

Їх не турбує харківська школа соціальної фотографії, «михайловщина» та «братковщина» з випнутою голизною, викривленістю й надмірною увагою до повсякдення. Хоча їхні роботи і зображають здебільшого оголених або напівоголених людей — це не заради провокації. Зрештою, стародавні ніколи не соромилися тіла, а у цей світ ми всі прийшли без одягу.

Альтернативна фотографія, можливо, і не викликає звичайних емоцій, зате точно натякає на обов’язкове знання контексту. Її не можна прочитати так само легко, як документалістику. Розфарбований акриловими фарбами міф або кабалістична концепція сприйняття реальності на скляних пластинах — це перш за все знання і власне трактування походження світу.

Своє мистецтво Солоп та Кравець створюють для себе самих. Аби бути максимально чесними з собою і оточенням. Попри те, що їхні роботи створюють ілюзію — фото схожі на знімки «з бабциної скрині», вони демонструють тенденції у сучасній українській фотографії, яка не хоче голосно й чітко промовляти ідеї та називати факти, а воліє натякати, романтизувати і бути таємничою.

Ярослав Солоп:
Я досить цинічний, тому часто сміюся над тим, що роблю. Серія «Пластмасова міфологія» не стосується прикрашання. Я звертаюся до теми античності, базових речей, до китів, на яких усе тримається в мистецтві. Тому що зрозумів, наскільки ми стали цинічними, меркантильними і відірваними від прекрасного. У цій серії мені хотілось посилатися на віру в чудеса, в минуле і майбутнє так, щоб це було одночасно смішно й не дуже. Не все ж відбувається суто з прорахунку — бувають щасливі випадковості, але буденне життя в нас їх забирає. У дитинстві ми ще віримо у Діда Мороза, у казки та вигадки, але вже дорослими стикаємось із неприємними реаліями — і втрачаємо віру у ті речі, які би мали нас підтримувати в житті.

Solop2

Назва серії «Пластмасова міфологія» з’явилась не просто так: попри те, що світ жорстокий і ми намагаємось пристосуватися, аби вижити в ньому, знаю — всередині нас залишається віра у магію. Щоб більш детально натякнути на це, мені захотілося додати несправжніх яскраво-червоних оленів у роботу «Артеміда на полюванні». І не просто зняти дівчину, якій би я дав у руки лук і стріли, прифотошопити справжніх оленів. Чи взагалі зробити все це у студії, виставити правильне світло — таким чином я б повернувся до того, що робили на початку ХХ сторіччя чи наприкінці ХІХ-го, коли знімали класичну фотографію за мотивами грецької міфології. Я живу у ХХІ столітті і спостерігаю сумну історію: ми втрачаємо тонку ниточку зв’язку з вірою в легенди, міфи, загадковість.

Якщо окрім ручного розпису акриловими фарбами мені буде потрібна якась особлива чи додаткова техніка — я знайду ці методи і матеріали, щоб зробити так, як я хочу. В моєму випадку знімки з’являються дуже просто — звідкись із глибин, іноді підсвідомо і несвідомо, з минулого. І точно не такими, як я бачу їх із самого початку.

Денис Кравець:
Замість того, щоб надумувати секрети і шукати потаємні сенси в «Мона Лізі», «Нічному дозорі» і біографіях їхніх авторів, треба знати, що є мистецтво у різних проявах — від древнього до сучасного, — яке несе саме в собі ці загадки.

Мене захоплюють старі роботи майстрів. Ілюстрації у підручниках і до наукових робіт давнини з хімії і алхімії, астрономії, анатомії, ботаніки — безцінні культурні шедеври, музейні експонати. Частина таких зображень, формул і схем несе псевдо-інформаію. Деякі з них взагалі неможливо розшифрувати: ти — не вчений і не знаєш потрібної мови. Але вони все одно тебе чіпляють.

Манускрипт Войнича і Кодекс Серафініанус — дві велетенські роботи, які неіснуючою мовою описують неіснуючі світи. В них окреслені системи від молекул до космогонічних теорій, знову ж таки — нереальних. Але інтерес до них істерично великий: у художників, вчених та простих глядачів.

І от хіба відкриті смисли колись набудуть такої ж цінності, як недосказаність чи загадка? У мистецтві мусить бути багато таланту, але має зберігатись інтрига, навіть якщо більшість не зможе її прочитати. А пояснювати мистецтво — це як пояснювати жарт. Якщо альтернативна фотографія і збуджує центри мозку й душі, то скоріше глибинні та інстинктивні, древні.

Ярослав Солоп:
У витоків бажання займатись альтернативною фотографією стоїть бажання бути неповторним у симбіозі з тим, що мені подобається. Я міг би після або попередньо накрутити певну концепцію, але кажу так, як було насправді. Мені мало просто відзняти і продемонструвати зображення. Не менш важливим залишається бажання підкреслити думку, яку, можливо, одразу не помітно.

Я відчуваю певні емоції — і тут я прихильник того, щоб ідеї приходили спонтанно. Мої роботи чесні, від початку не розраховані на те, щоб дивувати. Часто я маю змогу змішувати техніки і матеріали для роботи з зображенням, тому сьогодні я вільний у творчості. І мені байдуже, що більшість майстрів із класичним баченням фотографіки не визнають альтернативного підходу до знімків.

Solop3

Скажімо, актуальний художник Демієн Хьорст заливає своє полотно фарбою і клеїть на нього крила метеликів — від того його витвір не перестають називати «картиною» чи «живописом». Ці «збочення» існують заради єдиної мети: уникнути повторів. Так само й у фотографії можна використовувати будь-які методи, щоб не нажити слави постмодерніста.

Денис Кравець:
Мені до вподоби створювати нові роботи, які мають такий вигляд, немов пролежали вже багато років. Вони ніби мають історію, хоч і вигадану, але вона мене дуже заспокоює. Картинка виходить настільки самодостатньою, що ніхто не зможе з нею більше нічого зробити.

Я маю уявлення про те, що відбувається у фотографії, але не надто занурююсь. Імен знаю досить мало. Зараз я займаюсь амбротипами ще й для того, щоб відокремити себе від усього, що відбувається навкруги. Намалювати біле коло. Багато хто схожий у намаганнях відрізнятись. Так, я не єдиний, хто займається склом. Але для мене це вихід: робити те, що подобається, і при цьому залишатись осторонь.

От я люблю старі речі, які вже «пожили» — в них є своя природа. Зараз це досить популярна тема, звульгаризована, спрощена, однак треба поважати предмети, що мають історію. І можна штучно насадити якісь почуття або знання, та я сумніваюсь, що від цього почнуть краще розуміти. Аби сприймали — треба популяризувати, а щоб розуміли — треба освічувати. Люди мають багато бачити, мати основу, аби могти відрізняти.

Ярослав Солоп:
Справжня емоція від фотографії — це тоді, коли відчуваєш готовий результат на інтуїтивному рівні. Не можна дробити фотографію суто за класичними принципами — немовби у ній обов’язково має бути емоція або ситуація, вихоплена з життя. Ніхто нікому нічого не винен. Як у живописі, скульптурі, так і у сучасній фотографії усе розвивається за власним сценарієм. Кожен виражає за допомогою власних прийомів, технік, візуальних ефектів те, що він думає і відчуває.

Денис Кравець:
Неможливо задокументувати почуття. От як це зробити? Наприклад, вічні теми Літвінової: любов і смерть. Є основа. У кожного вона своя. Останнім часом я думав про це. Може, в мене сталося щось у дитинстві — і тепер мене безкінечно відсилає до тих часів, до старого, іноді померлого, до розбитих колінок, до напівсвідомих часів, до вивчення Каббали. І мені важливо робити щось самому, аби з нічого виникало щось.

Ярослав Солоп:
Композиція, безперечно, для мене залишається важливою. У цьому питанні я прагматичний. Це не критерій для того, щоби препарувати картину чи фотографію. Це інструмент для автора, за допомогою якого він робить зображеня більш читабельним.

Денис Кравець:
Фотографія має бути «їстівною» для гладача, для ока. Все має бути органічно — щоб візуально сприймалось.

Ярослав Солоп:
Хтось переймається, а хтось — ні. І добре, що є люди із власною думкою і вони можуть твердо сказати: «Мені не подобається, не моє». У кожного свій поріг чутливості або нечутливості. Свободи в автора це не відбирає. Тому якщо не сподобається першому, другому, шостому, то сподобається десятому і він зрозуміє сенс. І якщо з сотні десяток сприйме так, як я насправді хотів сказати — це той момент, коли тебе погладили по голові.

Денис Кравець:
Але краще щоб стукнули. На жаль, дуже мало людей, які говорять те, що думають.

Ярослав Солоп:
Для автора немає нічого гіршого, ніж байдужість. Найчіткішим і найправильнішим були б звичайні критерії: подобається — не подобається. За іншими критеріями часто дуже неправильно шукати художню цінність у контексті сучасного мистецтва. Найпримітивніше, коли людина осуджує, відштовхуючись від правила «я можу так само», але на диво чомусь це «так само» не робить.

Денис Кравець:
Спеціалістам ще складніше сприймати, тому що вони завжди шукають приховані смисли. Через цей синдром «пошуку прихованого сенсу» вони проводять паралелі, знаходять аналогії, часто відходячи від самої роботи.

У деяких людей критерій, напевне, такий: «я б у себе вдома повісив». Але для таких треба створювати мистецво, подібне до середньовічного — коли більшість не вміла читати, а всі біблійні сюжети для неї зображались інакомовно, символами. Мистецтво існує у різних формах: від спрощених до складних. І тут треба виховувати від зворотного, бо якби не було неосвічених, не було би й освічених, тобто ми би не могли їх назвати такими.

Довідка (Прим.: Справки были актуальны больше полутора лет назад, за актуальной информацией и событиями в их творчестве можно следить на странице в фейсбуке: Ярослав, Денис, на тумблере Ярослава: http://yaroslavsolop.tumblr.com/ и сайте Дениса: http://i-am-favn.com/)

Денис Кравець (народився 1990 року у Києві) — київський фотограф. Студент факультету графічного дизайну Київського національного університету технологій та дизайну.
Спеціалізація: амбротипія (варіант мокро-колодійного процесу, винайденого у середині 1850 років, результатом якого є позитивне зображення на скляній пластині, коли його накласти на чорний фон).
Тематика: інтерпретація мотивів постановочних фотографій ХІХ сторіччя.
Актуальні проекти: візуальне дослідження Каббали у мокро-колодійних знімках, серія колажів про природу водоростей та блискіток

Групові виставки:
Аукціон «Золоте січення», Київ. 2010
«Стрімкі сни», галерея «Я.Гретера», Київ. 2010
«Міст», галерея Plast Art, Чернігів. 2010
Rich & Rich, Galleria Kanava, Іматра (Фінляндія). 2012

Персональні виставки:Mironova Gallery, Київ. 2010
«Закон подоби», Мистецький Арсенал, Київ. 2011

Ярослав Солоп (народився 1979 року у Чернівцях) — київський фотограф. Закінчив факультет дизайну Львівської національної академії мистецтв.
Спеціалізація: альтернативна фотографія, фотоскульптура (поєднання скульптурно-просторових форм із фотографією на сучасний лад).
Тематика: міфологія, сказання, легенди шаманів і індіанців.
Актуальні проекти: продовження серії робіт «Пластмасова міфологія», яка інтерпретує давньогрецькі міфи, розробка та підготовка матеріалів для проекту фотоскульптурних робіт (весна 2013).

Групові виставки:
«Чернівці Je t’aime», Чернівецький художній музей, Чернівці. 2008
New Generation, Fotokina, Дюссельдорф; Atelier MicMac, Кельн (Німеччина). 2010

Льоля Гольдштейн

Журнал “Українська культура”, №4 (1000), 2012
ст. 94-99

http://issuu.com/culture.ua/docs/uc_4_12_sait_web

О скульптуре в Украине

Для чешского журнала написала в апреле о скульптуре в Украине.

В пошуках нової української пластики

Леля ГольдштейнЛьоля Гольдштейн:

Ще у 2009 в Україні відбувся Перший всеукраїнський конкурс міської скульптури «Образ майбутнього». З одного боку – прекрасна ініціатива: скажімо, європейці чудово розуміють, що нині міська скульптура – це окремий вид мистецтва, який вже давно не підпадає під консервативні уявлення про те, чим і як можна прикрашати публічний простір. Ленін Леніном, Шевченко, котики та інші популярні персонажі теж самі собою, але саме витвори сучасного мистецтва на вулицях міста покликані вносити свої актуальні смисли і взаємодіяти із конкретним місцем і простором. І українським містам такого мистецтва досі вкрай бракує.

Вже у 2011 році на Пейзажній алеї, нині такій популярній серед гостей столиці, започаткували Kiev Fashion Park. Це 25 скульптур вітчизняних художників і дизайнерів, які меценати, попередньо купивши їх на спеціально створеному аукціоні, подарували Києву до Дня міста. Тут поряд із витвором мистецтва значиться не лише ім’я автора, але й дарувальника, тобто йдеться про інший бік «прекрасної ініцтіативи» – як cпосіб потрапити в історію.

Але йдеш Пейзажкою, на якій окрім різнокаліберних «переспівів» Манекен Піс або заїждженого світу «Маленького принца» в око в першу чергу впадають десятки макабричних лавок: із руками замість опори (при цьому парадоксально: її автор – чи не найадекватніший український дизайнер світового рівня Лілія Літковська), або така, що нагадує скоріше фак-машину, а не промовистий арт-об’єкт, «шароварщина» із вишитими рушниками або лавка-гойдалка. Візуалізація ідіоми ‘horses for courses’ про те, що кожною справою має займатись спеціаліст. Недаремно учасники арт-угрупування Р.Е.П. протестували під час проведення згаданого аукціону – проти неналежної процедури відбору робіт експертною комісією та ігнорування думки авторів. Результати очевидні – причетні до актуального арт-процесу люди Пейзажну алею традиційно уникають.

Щоправда, тут, на Пейзажці, є декілька скульптур поважних українських авторів, вже згаданих репівців: Жанни Кадирової, з її «коронного» бетону, і Володимира Кузнєцова, а також витвір Назара Білика – бронзова скульптура «Дощ». Білик – концептуальний автор, працює із монументальними темами часопростору і границь того, що ми бачимо навколо. Він декілька років викладає в Академії мистецтв і знає про сучасну українську скульптуру не стільки від «лівих», скільки із середовища української скульптури попередніх десятиліть (його батько, Микола Білик, займався серед іншого реконструкцією пам’ятника княгині Ользі, Андрію Первозванному, Кирилу і Мефодію авторства Івана Кавалерідзе).

Билык
Назар Білик, Rain, 2010 h-187см, бронза, скло

Назар Білик:

«В нас і досі скульптура має невизначений статус. Хоча багато людей хочуть працювати із середовищем, створюючи арт-об’єкти. Є тенденція, яка бере початок ще з 90-х років. Робота скульптора завжди повязана в більшій мірі із практичними речима: меморіальні дошки, пам’ятники, навіть надгробки, тобто без роботи скульптори не сидять. На той час була скрута, люди виживали як могли. Частина  з них вирішувала монументальні завдання, працювала з площами, пам’ятниками: Шевченко змінив Леніна, тому було достатньо роботи і це була монументальна пластика, в якої свої завдання, звісно, відірвані від сучасних цілей або сучасної мови світової скульптури.

Частина наших скульпторів займалась комерцією, коньюнктурними напрямками. Роки 3-4 назад салони були наповнені «сувенірною» пластикою, яка не претендує називатись скульптурою, адже має прямий стосунок до творів декоративно-прикладного мистецтва. Зараз таких речей стає менше, тому що люди дивляться по сторонах. Але не стає набагато більше чогось дійсно цікавого, значного, скульптура і досі туга на зміни в бік актуального. Мені сподобалась ініціатива Sculpture Project, проект був якісно зроблений. Хоч там не так багато велась робота із скульпторами, які працюють у цій ніші, але художники реалізували власні ідею у об’єктах, попрацювали із простором».

Так от, у 2012 році в Києві представили Kyiv Sculpture Project, в Ботанічному саду на Печерську. Основний проект його складався із 15 робіт молодих художників із Австралії, Великобританії, Нідерландів, Польщі, Росії та України. Щоправда, від української сторони знову одні й ті самі імена, добре відомі українській арт-тусівці: Добриня Іванов, Олексій Сай і, звісно, Жанна Кадирова.

кадырова
Жанна Кадирова “Мушля”, Kyiv Sculpture Project 2012. Фото: Андрій Горб

Кадирова – абсолютно феноменальний мультижанровий художник, в чому ми неодноразово пересвідчувались, але в Україні її імя асоціюється перш за все із дотепними вуличними об’єктами з бетону та кахелю. Цього року її везуть від України на Венеційську бієнале. Але, якщо врахувати, скільки років Жанна перебуває на території сучасного мистецтва,то ця подія – досить сумнівний реверанс. Авторка, яка мала персоналку у PinchukArtCentre, виставки в московському «Гаражі» і «Ріджині», у Маямі, Берліні, Амстердамі, Варшаві, Стокгольмі, Парижі, словом, по всьому світу, вона вже майже апріорно в нас проходить радше по парафії приналежності до національного символу в сучасному мистецтві.

Інша молода художниця – Марія Куліковська – спеціалізується на скульптурі з мила. Її роботи з персонального проекту ‘Homo bulla’, який підтримав і купив у свою колекцію донецький фонд «Ізоляція», не перетендують стати помпезними артефактами, вони виставлені на вулиці і поступово зникнуть. Маша ставить досліди над своїми витворами:

«Вони повільно змиваються, розсихаються, тріскаються. Це експеримент: як довго проживуть фантоми людьского тіла в природному середовищі. Пройшов майже рік і є помітні зміни, зараз скульптури вже стають схожими на обмилок».

74982_315922695192037_819658939_n
homo bulla Маші Куліковської

Ситуацію із скульптурою в Україні вона коментує так:

«Останнім часом все частіше в сучасному українському мистецтві створюються мультимедійні проекти, які зазвичай промовляють через скульптуру або інсталяцію, границі між якими цілком розмиті. А наші академії випускають ремісників, які завзято та імпульсивно доводять, що саме вони є справжніми скульпторами. Тобто, питання про тенденції розвитку чи можливості спостерігати конкретні напрямки в українській скульптурі – досить складні. Ми всі є свідками процесу, результат якого поки не очевидний.

З одного боку, українська художня освіта 6 років вчить майбутніх скульпторів класичним прийомам висікання каменю, ліпки та іншим базовим вмінням у цій справі, при цьому повністю заперечуючи сучасну скульптуру і все сучасне мистецтво. Після закінчення інституту багато хто реалізовує себе в основному як виробник надгробних памятників – на замовлення і якомога дорожче. З іншого боку, є ряд сучасних авторів, які працюють із простором, з об’ємними композиціями, експериментують із формою, матеріалом, способом презентації та шукають нові способи вираження».

Звісно, ці «пошуки» не є масовими. Сучасна експериментальна скульптура, яка часто потребує серйозних грошових вкладень, цікава кільком меценатам і колекціонерам, які не можуть, та і не повинні, фінансувати усі художні експерименти. У цей час державні структури – навчальні заклади – плодять «скульпторів», які, на думку самих художників, лише псують смак потенційних замовників.

В Україні є молоді автори, які працюють із новими медіа, у цьому випадку скульптура набуває нетрадиційних форм. Її створюють з допомогою світла, звуку, відеопроекцій та інших нетактильних засобів. До прикладу, аудіоскульптури харківського художника Івана Світличного виставляли в PinchukArtCentre у рамках молодіжної Премії та на Першій Київській бієнале. Умовні моделі цих його скульптур існують лише на папері, в аудіозаписі та людській уяві. Таке мистецтво – яскравий приклад виходу за межі тривимірного простору і спосіб надати арт-об’єкту можливості набувати найрізноманітніших конфігурацій.

На регулярних у Києві маштабних Скульптурних салонах молоді українські автори представлені побіжно і в платних боксах. Та і більшість заходів Мистецького Арсеналу – нескінченна тавтологія – схожі на виставки пятирічної давнини в Українському домі. Роден, Модільяні, Архипенко, Пікассо (при чім, із приватної колекції), плюс-мінус світові сучасні зірки (у 2012 – Цадок Бен-Девід) – ніби вони переїхали разом із директором з однієї інституції в іншу. На останній виставці, рекламованій іменем Пінзеля, який щойно повернувся із Лувру, українського Мікеланджело так і не показали. До молодих українців немає діла.

Проте вони переконані, що час швидко все вирішить на їх користь: як тільки твердо стоятиме на ногах нова генерація бізнесменів – людей із європейською освітою, «надивлених» сучасного мистецтва – у них буде достатньо замовлень і підтримки їх ідей зі сторони однодумців – людей, які розуміють, в чому суть меценатства та покровительства.

uz_03_04_2013

„Український журнал“ http://www.ukrzurnal.eu

Інформаційний культурно-політичний місячник для українців у Чехії, Польщі та Словаччині

No 3–4 (79), 2013, рік восьмий Видано у Празі

http://ukrzurnal.eu/pdf/uz_2013_02.pdf