Лучшее предложение

Для свежего номера с темой “В итоге” журнала “Публичные люди” написала о фотографах, которых бы хотела иметь в своей коллекции.

Признательна сильно Мише Педану и Роме Пятковке. Говорили много не только об авторах и о ситуации на рынке в целом, но и о всяких “запчастях” – так что обязательно напишу материал о фотокнигах в ближайшее время.

Лучшее предложение

Леля 3Текст: Леля Гольдштейн

Поводов начать коллекционировать фотографию – не сосчитать на пальцах. От тешащего самолюбие факта попадания в историю в качестве покровителя искусств до вполне материального мотива – способа зарабо- тать. Как известно, обычная логика инвестиций связана с контролем цен и рынка. На фоторынке есть свои «акции», стоимость которых, правда, не так очевидна и не всегда просчитываема. Разумеется, сколько бы ни стоила работа авторов, занявших свое место в мировой культуре, скажем Браткова или Михайлова, цена ее со временем будет потихоньку только идти вверх. Иначе обстоят дела с молодыми фотографами, которые могут стать «тяжеловесами» молниеносно.

Снимок экрана 2013-12-20 в 15.38.09

К сожалению, иногда головокружение от успеха наступает у них преждевременно, и тогда авторы не могут сложить себе цены, забывая соизмерять собственный вес с фотографами реальной величины. Чтобы не поддаться на провокацию, поверив в дутый имидж, нужно иметь наработанный вкус и опытных советчиков. Ввиду отсутствия отечественных дилеров и галеристов, специализирующихся на украинской фотографии, стоит изучать контекст самостоятельно. И, в частности, узнать, что молодые украинские фотографы, несмотря на их популярность за границей, все еще стоят вменяемых денег и такая

тамкович 5

доступность способствует развитию и в Украине свежей мировой тенденции – привлечению молодых коллекционеров и формированию круга новых сознательных опинион-лидеров.

Зачем покупать молодых

Миша Педан, ведущий преподаватель Школы высшего фотографического образования в Стокгольме, куратор и основатель творческого объединения «Украинская фотографическая альтернатива» (УФА), активно функционирующего в противовес консервативному и стогнирующему Союзу фотохудожников Украины, уверен: «Вариант, когда выигрыш и проигрыш могут быть значительными и крупными, – это покупка молодых и новых. Речь не только о деньгах – это как игра: угадать, на кого поставить, уже интересно. В УФА сейчас как минимум 50 молодых фотографов, заслуживающих внимания.

За те деньги, которых стоит одна работа Михайлова, можно купить 10–20, если не 30 работ молодых авторов. И каждый, кто вчера стоил тысячу гривен, а завтра сто тысяч, – это серьезный аргумент: вы могли его купить вчера, но не купили, а сегодня вы уже не можете себе это позволить».

Педан, уехавший в Швецию в далеком 1990 году, вместе с Братковым и Михайловым, которые тоже живут за границей (в России и Германии соответственно), еще в советские времена стояли у истоков Харьковской школы фотографии – единственной известной во всем мире украинской школы, абсолютно узнаваемого бренда.

Серьезные капиталовложения

Брутальные и ироничные работы Сергея Браткова находятся в музейных коллекциях США, Германии, Бельгии, Швейцарии; он был участником биеннале в Сан-Паулу, «Манифеста» и дважды – Венецианской биеннале (в 2007-м представлял Украину). Бориса Михайлова вообще еще в 2000-м обозначили как гуру, вручив ему премию Хассельблад, которую принято приравнивать к Нобелевской в фотографии; коллекции его работ в МоМа, Metropolitan Museum, Tate Modern – главных музеях современного искусства в мире.

Еще один фотограф из костяка Харьковской школы и один из ключевых фотографов УФА – Роман Пятковка – единственный из этих фотознаменитостей, кто остался жить в Украине. В своих работах Рома в сюрреалистической манере очень тонко иронизирует по поводу советской эпохи: коллажи, «обнаженка», социалистические лозунги и обыгрывание стереотипов. Он вернулся на арт-рынок из коммерческой фотографии только четыре года назад и сейчас продает свои работы по цене от двух тысяч долларов.

В этом году Пятковку назвали лучшим концептуальным фотографом на престижнейшем мировом фотофоруме Sony World Photography Awards’2013. Говорят, это равносильно получению «Оскара». При этом Пятковка, по его собственным словам, чаще попадает на арт-биеннале, а не на фотографические. То есть речь идет уже о широком контексте – обозначении приоритетов в арт-среде в целом, демонстрирующих тяготение к фотографии.

Pjatkovka JPG 
Снимок экрана 2013-12-20 в 15.38.18

Рома говорит, что в формировании спроса на современных авторов первоочередную важность имеет выход на экспозиционный рынок, то есть участие в выставках, семинарах и серьезный self-promotion: публикации, создание имени, легенды вокруг себя. И что действенность этих способов ускорилась благодаря Интернету – так поднялась новая волна интереса к украинской фотографии.

Среди «заграничных наших» есть семейная пара художников-концептуалистов: Валерий и Наташа Черкашины, живущие в США. Валера в 1970-х делал в Харькове совместные с Михайловым проекты. В 1990-х среди прочего Черкашины прославились акционизмом. С началом перестройки работали с темой уходящей культуры СССР, основным материалом для них стала фотография как исторический документ.

Еще в 1994-м Музей института искусств в Чикаго купил две их работы, потом в 1998-м – и далее по списку. Сейчас они в коллекциях более 30 институций по всему миру: от музеев современного искусства в Бостоне, Сан-Франциско, Филадельфии и Хьюстоне до Центра фотографии в Токио, Пушкинского музея и Мультимедиа Арт Музея Москвы. Сейчас они создают мультимедийные работы, и, несмотря на сто с лишним проектов, последние из которых – персоналка на фотофестивале в Буэнос-Айресе и выставка в Нью-Йоркской галерее на Манхэттене, работы Черкашиных продаются в ценовом диапазоне от полутора тысяч до пятнадцати тысяч долларов.

Стоит инвестировать

В подтверждение мысли Пятковки о благотворном влиянии Интернета на популяризацию современных авторов – пример киевского фотографа Ярослава Солопа. Коллеги и эксперты крайне лестно отзываются о его работах, но при этом только в последние несколько месяцев, благодаря бессчетному количеству публикаций его проекта «Пластмассовая мифология» в онлайн-журналах об искусстве, моде и лайфстайле, вокруг Солопа начался легкий ажиотаж: приглашение участвовать в проектах за рубежом, покупки в частные и музейные коллекции. Последняя продажа – в фонд Института Сервантеса в Бразилии – диптих за тысячу евро. Солоп1

2

На выставке четырех молодых киевских фотографов в Стокгольме (2013-й) – Юрия Салабая, Маши Войновой, Ивана Черничкина и Валентина Бо, – по словам Миши Педана, хозяин местного Музея современной фотографии, на сегодняшний день самой крупной фотографической площадки в Европе, пришел одним из первых и, буквально стоя в центре зала, указал пальцем – и купил пять работ сразу.

На этой сборной выставке под названием Flow у Марии Войновой, чьи работы напоминают словоряд «коты, цветы и ты», купили восемь фотографий. Войнова учится в школе у Педана и за последние пару лет продала свои работы в частные коллекции Уинстон-Салема, фотомузею Fotografiska, галерее 5IVE&40RTY и испанскому консульству в Швеции. Ее фото можно купить по цене от 400 долларов.

Этим летом в Лондоне на аукционе приобрели по-девичьи тонкую и чувственную работу севастопольской художницы Марины Фроловой. Маленькая фотография размером 25х25 за 170 фунтов – вполне приличный показатель интереса к нашим молодым авторам, если учесть еще и тот факт, что на этом аукционе из трех украинцев купили всех.

фролова 4

Снимок экрана 2013-12-20 в 15.38.34

На самой большой европейской международной выставке современного искусства NordArt’2013 в Германии Украину представляли Пятковка и молодой дуэт Synchrodogs. Synchrodogs – Таня и Рома – уже успели поучаствовать со своими гротескными фотографиями почти в 30 сборных проектах и провести персональные выставки в Штатах, Англии, России и Польше, а еще снять Цукерберга для российской «Афиши». В этом году они попали в шорт-лист премии PinchukArtCentre для молодых художников, что только прибавляет им веса. Работы их можно купить в ценовом диапазоне от шестисот до трех тысяч евро.

В Киеве есть еще один феноменальный фотограф – Вадим Тамкович. За ним фотосообщество пристально следит уже не первый год не только из-за тематики его работ – переигрывания (буквально: в декорациях) фольклорной фотографии, базирующейся на традициях славянского изобразительного фольклора и иконографии, но еще и потому, что ясно: слава и успех придут к нему мгновенно – после первой же «персоналки», а пока парадоксально – он просто не преследует такой цели.

Уверена, скоро наступит время, когда в Украину толпами начнут ездить иностранные знатоки арт-рынка в поисках новых звезд. У нас ведь снова стало престижно быть художественным фотографом, несмотря на отсутствие образовательной, галерейной и рыночной систем. Но и эти лакуны вскоре будут заполнены. А условия создадут молодые.

Журнал “Публичный Люди”, №12, 2013 “В итоге”, стр. 36-39

материал 1

материал 2

Солоп Ярослав – чемпион. “Ностальгія за минулими життями”

Леля ГольдштейнЛеля Гольдштейн:

Ярослава Солопа, не только нашего близкого друга, но и, что важнее сейчас, крутого современного фотографа из украинского творческого объединения УФА (Українська Фотографічна Альтернатива) стали активно публиковать заграничные интернет-ресурсы, география редакций которых крайне широка: США, Германия, Бразилия, Британия.

Его серия “Пластмассовая мифология” побила рекорды просмотров двух последних лет журнала DRECK: 80 тысяч за 11 дней; ведущие журналы об искусстве и лайфстайле POSI+TIVE MAGAZINE, ND, BLCKDMNDS и другие поддавали ее цензуре; для журнала “Українська культура” мне даже пришлось просить Ярослава зарисовать ее “интсим” черными квадратиками. Посмотрим, что покажет Dazed and Confused в ноябре.

1238927_732221536804806_579644117_n-1

Надо сказать, за материал, который находится ниже – интервью с Солопом и Денисом Кравцом, я получила по шее от директора издательства. Главным образом за публикацию Ярослава работ (ну, и еще, по-правде, за то, что 1000 номер мы делали от души, понимая, что он будет для нас и для журнала последним: там и Madonna со своим MDNA и Kazaky, и Шкодин мясной “Привоз” – обязательно выложим позже).

Это была первая публикация о Ярославе. Мне – ура.

Ностальгія за минулими життями

Рубрика: Тенденції
Автор: Льоля Гольдштейн

Творчість Ярослава Солопа і Дениса Кравця — це не революція у фотографії, а глибока повага до древніх традицій, таємних знань та речей-артефактів. До міфології, античності й алхімії. До глибинних і неперехідних тем: самопізнання і самовираження за допомогою об’єктива. З алюзіями на саркастичного й шокуючого Джоела-Пітера Віткіна і на творчість епатажної французької сімейної пари фотографів П’єра і Жиля

Solop1

Їх не турбує харківська школа соціальної фотографії, «михайловщина» та «братковщина» з випнутою голизною, викривленістю й надмірною увагою до повсякдення. Хоча їхні роботи і зображають здебільшого оголених або напівоголених людей — це не заради провокації. Зрештою, стародавні ніколи не соромилися тіла, а у цей світ ми всі прийшли без одягу.

Альтернативна фотографія, можливо, і не викликає звичайних емоцій, зате точно натякає на обов’язкове знання контексту. Її не можна прочитати так само легко, як документалістику. Розфарбований акриловими фарбами міф або кабалістична концепція сприйняття реальності на скляних пластинах — це перш за все знання і власне трактування походження світу.

Своє мистецтво Солоп та Кравець створюють для себе самих. Аби бути максимально чесними з собою і оточенням. Попри те, що їхні роботи створюють ілюзію — фото схожі на знімки «з бабциної скрині», вони демонструють тенденції у сучасній українській фотографії, яка не хоче голосно й чітко промовляти ідеї та називати факти, а воліє натякати, романтизувати і бути таємничою.

Ярослав Солоп:
Я досить цинічний, тому часто сміюся над тим, що роблю. Серія «Пластмасова міфологія» не стосується прикрашання. Я звертаюся до теми античності, базових речей, до китів, на яких усе тримається в мистецтві. Тому що зрозумів, наскільки ми стали цинічними, меркантильними і відірваними від прекрасного. У цій серії мені хотілось посилатися на віру в чудеса, в минуле і майбутнє так, щоб це було одночасно смішно й не дуже. Не все ж відбувається суто з прорахунку — бувають щасливі випадковості, але буденне життя в нас їх забирає. У дитинстві ми ще віримо у Діда Мороза, у казки та вигадки, але вже дорослими стикаємось із неприємними реаліями — і втрачаємо віру у ті речі, які би мали нас підтримувати в житті.

Solop2

Назва серії «Пластмасова міфологія» з’явилась не просто так: попри те, що світ жорстокий і ми намагаємось пристосуватися, аби вижити в ньому, знаю — всередині нас залишається віра у магію. Щоб більш детально натякнути на це, мені захотілося додати несправжніх яскраво-червоних оленів у роботу «Артеміда на полюванні». І не просто зняти дівчину, якій би я дав у руки лук і стріли, прифотошопити справжніх оленів. Чи взагалі зробити все це у студії, виставити правильне світло — таким чином я б повернувся до того, що робили на початку ХХ сторіччя чи наприкінці ХІХ-го, коли знімали класичну фотографію за мотивами грецької міфології. Я живу у ХХІ столітті і спостерігаю сумну історію: ми втрачаємо тонку ниточку зв’язку з вірою в легенди, міфи, загадковість.

Якщо окрім ручного розпису акриловими фарбами мені буде потрібна якась особлива чи додаткова техніка — я знайду ці методи і матеріали, щоб зробити так, як я хочу. В моєму випадку знімки з’являються дуже просто — звідкись із глибин, іноді підсвідомо і несвідомо, з минулого. І точно не такими, як я бачу їх із самого початку.

Денис Кравець:
Замість того, щоб надумувати секрети і шукати потаємні сенси в «Мона Лізі», «Нічному дозорі» і біографіях їхніх авторів, треба знати, що є мистецтво у різних проявах — від древнього до сучасного, — яке несе саме в собі ці загадки.

Мене захоплюють старі роботи майстрів. Ілюстрації у підручниках і до наукових робіт давнини з хімії і алхімії, астрономії, анатомії, ботаніки — безцінні культурні шедеври, музейні експонати. Частина таких зображень, формул і схем несе псевдо-інформаію. Деякі з них взагалі неможливо розшифрувати: ти — не вчений і не знаєш потрібної мови. Але вони все одно тебе чіпляють.

Манускрипт Войнича і Кодекс Серафініанус — дві велетенські роботи, які неіснуючою мовою описують неіснуючі світи. В них окреслені системи від молекул до космогонічних теорій, знову ж таки — нереальних. Але інтерес до них істерично великий: у художників, вчених та простих глядачів.

І от хіба відкриті смисли колись набудуть такої ж цінності, як недосказаність чи загадка? У мистецтві мусить бути багато таланту, але має зберігатись інтрига, навіть якщо більшість не зможе її прочитати. А пояснювати мистецтво — це як пояснювати жарт. Якщо альтернативна фотографія і збуджує центри мозку й душі, то скоріше глибинні та інстинктивні, древні.

Ярослав Солоп:
У витоків бажання займатись альтернативною фотографією стоїть бажання бути неповторним у симбіозі з тим, що мені подобається. Я міг би після або попередньо накрутити певну концепцію, але кажу так, як було насправді. Мені мало просто відзняти і продемонструвати зображення. Не менш важливим залишається бажання підкреслити думку, яку, можливо, одразу не помітно.

Я відчуваю певні емоції — і тут я прихильник того, щоб ідеї приходили спонтанно. Мої роботи чесні, від початку не розраховані на те, щоб дивувати. Часто я маю змогу змішувати техніки і матеріали для роботи з зображенням, тому сьогодні я вільний у творчості. І мені байдуже, що більшість майстрів із класичним баченням фотографіки не визнають альтернативного підходу до знімків.

Solop3

Скажімо, актуальний художник Демієн Хьорст заливає своє полотно фарбою і клеїть на нього крила метеликів — від того його витвір не перестають називати «картиною» чи «живописом». Ці «збочення» існують заради єдиної мети: уникнути повторів. Так само й у фотографії можна використовувати будь-які методи, щоб не нажити слави постмодерніста.

Денис Кравець:
Мені до вподоби створювати нові роботи, які мають такий вигляд, немов пролежали вже багато років. Вони ніби мають історію, хоч і вигадану, але вона мене дуже заспокоює. Картинка виходить настільки самодостатньою, що ніхто не зможе з нею більше нічого зробити.

Я маю уявлення про те, що відбувається у фотографії, але не надто занурююсь. Імен знаю досить мало. Зараз я займаюсь амбротипами ще й для того, щоб відокремити себе від усього, що відбувається навкруги. Намалювати біле коло. Багато хто схожий у намаганнях відрізнятись. Так, я не єдиний, хто займається склом. Але для мене це вихід: робити те, що подобається, і при цьому залишатись осторонь.

От я люблю старі речі, які вже «пожили» — в них є своя природа. Зараз це досить популярна тема, звульгаризована, спрощена, однак треба поважати предмети, що мають історію. І можна штучно насадити якісь почуття або знання, та я сумніваюсь, що від цього почнуть краще розуміти. Аби сприймали — треба популяризувати, а щоб розуміли — треба освічувати. Люди мають багато бачити, мати основу, аби могти відрізняти.

Ярослав Солоп:
Справжня емоція від фотографії — це тоді, коли відчуваєш готовий результат на інтуїтивному рівні. Не можна дробити фотографію суто за класичними принципами — немовби у ній обов’язково має бути емоція або ситуація, вихоплена з життя. Ніхто нікому нічого не винен. Як у живописі, скульптурі, так і у сучасній фотографії усе розвивається за власним сценарієм. Кожен виражає за допомогою власних прийомів, технік, візуальних ефектів те, що він думає і відчуває.

Денис Кравець:
Неможливо задокументувати почуття. От як це зробити? Наприклад, вічні теми Літвінової: любов і смерть. Є основа. У кожного вона своя. Останнім часом я думав про це. Може, в мене сталося щось у дитинстві — і тепер мене безкінечно відсилає до тих часів, до старого, іноді померлого, до розбитих колінок, до напівсвідомих часів, до вивчення Каббали. І мені важливо робити щось самому, аби з нічого виникало щось.

Ярослав Солоп:
Композиція, безперечно, для мене залишається важливою. У цьому питанні я прагматичний. Це не критерій для того, щоби препарувати картину чи фотографію. Це інструмент для автора, за допомогою якого він робить зображеня більш читабельним.

Денис Кравець:
Фотографія має бути «їстівною» для гладача, для ока. Все має бути органічно — щоб візуально сприймалось.

Ярослав Солоп:
Хтось переймається, а хтось — ні. І добре, що є люди із власною думкою і вони можуть твердо сказати: «Мені не подобається, не моє». У кожного свій поріг чутливості або нечутливості. Свободи в автора це не відбирає. Тому якщо не сподобається першому, другому, шостому, то сподобається десятому і він зрозуміє сенс. І якщо з сотні десяток сприйме так, як я насправді хотів сказати — це той момент, коли тебе погладили по голові.

Денис Кравець:
Але краще щоб стукнули. На жаль, дуже мало людей, які говорять те, що думають.

Ярослав Солоп:
Для автора немає нічого гіршого, ніж байдужість. Найчіткішим і найправильнішим були б звичайні критерії: подобається — не подобається. За іншими критеріями часто дуже неправильно шукати художню цінність у контексті сучасного мистецтва. Найпримітивніше, коли людина осуджує, відштовхуючись від правила «я можу так само», але на диво чомусь це «так само» не робить.

Денис Кравець:
Спеціалістам ще складніше сприймати, тому що вони завжди шукають приховані смисли. Через цей синдром «пошуку прихованого сенсу» вони проводять паралелі, знаходять аналогії, часто відходячи від самої роботи.

У деяких людей критерій, напевне, такий: «я б у себе вдома повісив». Але для таких треба створювати мистецво, подібне до середньовічного — коли більшість не вміла читати, а всі біблійні сюжети для неї зображались інакомовно, символами. Мистецтво існує у різних формах: від спрощених до складних. І тут треба виховувати від зворотного, бо якби не було неосвічених, не було би й освічених, тобто ми би не могли їх назвати такими.

Довідка (Прим.: Справки были актуальны больше полутора лет назад, за актуальной информацией и событиями в их творчестве можно следить на странице в фейсбуке: Ярослав, Денис, на тумблере Ярослава: http://yaroslavsolop.tumblr.com/ и сайте Дениса: http://i-am-favn.com/)

Денис Кравець (народився 1990 року у Києві) — київський фотограф. Студент факультету графічного дизайну Київського національного університету технологій та дизайну.
Спеціалізація: амбротипія (варіант мокро-колодійного процесу, винайденого у середині 1850 років, результатом якого є позитивне зображення на скляній пластині, коли його накласти на чорний фон).
Тематика: інтерпретація мотивів постановочних фотографій ХІХ сторіччя.
Актуальні проекти: візуальне дослідження Каббали у мокро-колодійних знімках, серія колажів про природу водоростей та блискіток

Групові виставки:
Аукціон «Золоте січення», Київ. 2010
«Стрімкі сни», галерея «Я.Гретера», Київ. 2010
«Міст», галерея Plast Art, Чернігів. 2010
Rich & Rich, Galleria Kanava, Іматра (Фінляндія). 2012

Персональні виставки:Mironova Gallery, Київ. 2010
«Закон подоби», Мистецький Арсенал, Київ. 2011

Ярослав Солоп (народився 1979 року у Чернівцях) — київський фотограф. Закінчив факультет дизайну Львівської національної академії мистецтв.
Спеціалізація: альтернативна фотографія, фотоскульптура (поєднання скульптурно-просторових форм із фотографією на сучасний лад).
Тематика: міфологія, сказання, легенди шаманів і індіанців.
Актуальні проекти: продовження серії робіт «Пластмасова міфологія», яка інтерпретує давньогрецькі міфи, розробка та підготовка матеріалів для проекту фотоскульптурних робіт (весна 2013).

Групові виставки:
«Чернівці Je t’aime», Чернівецький художній музей, Чернівці. 2008
New Generation, Fotokina, Дюссельдорф; Atelier MicMac, Кельн (Німеччина). 2010

Льоля Гольдштейн

Журнал “Українська культура”, №4 (1000), 2012
ст. 94-99

http://issuu.com/culture.ua/docs/uc_4_12_sait_web