Солоп Ярослав – чемпион. “Ностальгія за минулими життями”

Леля ГольдштейнЛеля Гольдштейн:

Ярослава Солопа, не только нашего близкого друга, но и, что важнее сейчас, крутого современного фотографа из украинского творческого объединения УФА (Українська Фотографічна Альтернатива) стали активно публиковать заграничные интернет-ресурсы, география редакций которых крайне широка: США, Германия, Бразилия, Британия.

Его серия “Пластмассовая мифология” побила рекорды просмотров двух последних лет журнала DRECK: 80 тысяч за 11 дней; ведущие журналы об искусстве и лайфстайле POSI+TIVE MAGAZINE, ND, BLCKDMNDS и другие поддавали ее цензуре; для журнала “Українська культура” мне даже пришлось просить Ярослава зарисовать ее “интсим” черными квадратиками. Посмотрим, что покажет Dazed and Confused в ноябре.

1238927_732221536804806_579644117_n-1

Надо сказать, за материал, который находится ниже – интервью с Солопом и Денисом Кравцом, я получила по шее от директора издательства. Главным образом за публикацию Ярослава работ (ну, и еще, по-правде, за то, что 1000 номер мы делали от души, понимая, что он будет для нас и для журнала последним: там и Madonna со своим MDNA и Kazaky, и Шкодин мясной “Привоз” – обязательно выложим позже).

Это была первая публикация о Ярославе. Мне – ура.

Ностальгія за минулими життями

Рубрика: Тенденції
Автор: Льоля Гольдштейн

Творчість Ярослава Солопа і Дениса Кравця — це не революція у фотографії, а глибока повага до древніх традицій, таємних знань та речей-артефактів. До міфології, античності й алхімії. До глибинних і неперехідних тем: самопізнання і самовираження за допомогою об’єктива. З алюзіями на саркастичного й шокуючого Джоела-Пітера Віткіна і на творчість епатажної французької сімейної пари фотографів П’єра і Жиля

Solop1

Їх не турбує харківська школа соціальної фотографії, «михайловщина» та «братковщина» з випнутою голизною, викривленістю й надмірною увагою до повсякдення. Хоча їхні роботи і зображають здебільшого оголених або напівоголених людей — це не заради провокації. Зрештою, стародавні ніколи не соромилися тіла, а у цей світ ми всі прийшли без одягу.

Альтернативна фотографія, можливо, і не викликає звичайних емоцій, зате точно натякає на обов’язкове знання контексту. Її не можна прочитати так само легко, як документалістику. Розфарбований акриловими фарбами міф або кабалістична концепція сприйняття реальності на скляних пластинах — це перш за все знання і власне трактування походження світу.

Своє мистецтво Солоп та Кравець створюють для себе самих. Аби бути максимально чесними з собою і оточенням. Попри те, що їхні роботи створюють ілюзію — фото схожі на знімки «з бабциної скрині», вони демонструють тенденції у сучасній українській фотографії, яка не хоче голосно й чітко промовляти ідеї та називати факти, а воліє натякати, романтизувати і бути таємничою.

Ярослав Солоп:
Я досить цинічний, тому часто сміюся над тим, що роблю. Серія «Пластмасова міфологія» не стосується прикрашання. Я звертаюся до теми античності, базових речей, до китів, на яких усе тримається в мистецтві. Тому що зрозумів, наскільки ми стали цинічними, меркантильними і відірваними від прекрасного. У цій серії мені хотілось посилатися на віру в чудеса, в минуле і майбутнє так, щоб це було одночасно смішно й не дуже. Не все ж відбувається суто з прорахунку — бувають щасливі випадковості, але буденне життя в нас їх забирає. У дитинстві ми ще віримо у Діда Мороза, у казки та вигадки, але вже дорослими стикаємось із неприємними реаліями — і втрачаємо віру у ті речі, які би мали нас підтримувати в житті.

Solop2

Назва серії «Пластмасова міфологія» з’явилась не просто так: попри те, що світ жорстокий і ми намагаємось пристосуватися, аби вижити в ньому, знаю — всередині нас залишається віра у магію. Щоб більш детально натякнути на це, мені захотілося додати несправжніх яскраво-червоних оленів у роботу «Артеміда на полюванні». І не просто зняти дівчину, якій би я дав у руки лук і стріли, прифотошопити справжніх оленів. Чи взагалі зробити все це у студії, виставити правильне світло — таким чином я б повернувся до того, що робили на початку ХХ сторіччя чи наприкінці ХІХ-го, коли знімали класичну фотографію за мотивами грецької міфології. Я живу у ХХІ столітті і спостерігаю сумну історію: ми втрачаємо тонку ниточку зв’язку з вірою в легенди, міфи, загадковість.

Якщо окрім ручного розпису акриловими фарбами мені буде потрібна якась особлива чи додаткова техніка — я знайду ці методи і матеріали, щоб зробити так, як я хочу. В моєму випадку знімки з’являються дуже просто — звідкись із глибин, іноді підсвідомо і несвідомо, з минулого. І точно не такими, як я бачу їх із самого початку.

Денис Кравець:
Замість того, щоб надумувати секрети і шукати потаємні сенси в «Мона Лізі», «Нічному дозорі» і біографіях їхніх авторів, треба знати, що є мистецтво у різних проявах — від древнього до сучасного, — яке несе саме в собі ці загадки.

Мене захоплюють старі роботи майстрів. Ілюстрації у підручниках і до наукових робіт давнини з хімії і алхімії, астрономії, анатомії, ботаніки — безцінні культурні шедеври, музейні експонати. Частина таких зображень, формул і схем несе псевдо-інформаію. Деякі з них взагалі неможливо розшифрувати: ти — не вчений і не знаєш потрібної мови. Але вони все одно тебе чіпляють.

Манускрипт Войнича і Кодекс Серафініанус — дві велетенські роботи, які неіснуючою мовою описують неіснуючі світи. В них окреслені системи від молекул до космогонічних теорій, знову ж таки — нереальних. Але інтерес до них істерично великий: у художників, вчених та простих глядачів.

І от хіба відкриті смисли колись набудуть такої ж цінності, як недосказаність чи загадка? У мистецтві мусить бути багато таланту, але має зберігатись інтрига, навіть якщо більшість не зможе її прочитати. А пояснювати мистецтво — це як пояснювати жарт. Якщо альтернативна фотографія і збуджує центри мозку й душі, то скоріше глибинні та інстинктивні, древні.

Ярослав Солоп:
У витоків бажання займатись альтернативною фотографією стоїть бажання бути неповторним у симбіозі з тим, що мені подобається. Я міг би після або попередньо накрутити певну концепцію, але кажу так, як було насправді. Мені мало просто відзняти і продемонструвати зображення. Не менш важливим залишається бажання підкреслити думку, яку, можливо, одразу не помітно.

Я відчуваю певні емоції — і тут я прихильник того, щоб ідеї приходили спонтанно. Мої роботи чесні, від початку не розраховані на те, щоб дивувати. Часто я маю змогу змішувати техніки і матеріали для роботи з зображенням, тому сьогодні я вільний у творчості. І мені байдуже, що більшість майстрів із класичним баченням фотографіки не визнають альтернативного підходу до знімків.

Solop3

Скажімо, актуальний художник Демієн Хьорст заливає своє полотно фарбою і клеїть на нього крила метеликів — від того його витвір не перестають називати «картиною» чи «живописом». Ці «збочення» існують заради єдиної мети: уникнути повторів. Так само й у фотографії можна використовувати будь-які методи, щоб не нажити слави постмодерніста.

Денис Кравець:
Мені до вподоби створювати нові роботи, які мають такий вигляд, немов пролежали вже багато років. Вони ніби мають історію, хоч і вигадану, але вона мене дуже заспокоює. Картинка виходить настільки самодостатньою, що ніхто не зможе з нею більше нічого зробити.

Я маю уявлення про те, що відбувається у фотографії, але не надто занурююсь. Імен знаю досить мало. Зараз я займаюсь амбротипами ще й для того, щоб відокремити себе від усього, що відбувається навкруги. Намалювати біле коло. Багато хто схожий у намаганнях відрізнятись. Так, я не єдиний, хто займається склом. Але для мене це вихід: робити те, що подобається, і при цьому залишатись осторонь.

От я люблю старі речі, які вже «пожили» — в них є своя природа. Зараз це досить популярна тема, звульгаризована, спрощена, однак треба поважати предмети, що мають історію. І можна штучно насадити якісь почуття або знання, та я сумніваюсь, що від цього почнуть краще розуміти. Аби сприймали — треба популяризувати, а щоб розуміли — треба освічувати. Люди мають багато бачити, мати основу, аби могти відрізняти.

Ярослав Солоп:
Справжня емоція від фотографії — це тоді, коли відчуваєш готовий результат на інтуїтивному рівні. Не можна дробити фотографію суто за класичними принципами — немовби у ній обов’язково має бути емоція або ситуація, вихоплена з життя. Ніхто нікому нічого не винен. Як у живописі, скульптурі, так і у сучасній фотографії усе розвивається за власним сценарієм. Кожен виражає за допомогою власних прийомів, технік, візуальних ефектів те, що він думає і відчуває.

Денис Кравець:
Неможливо задокументувати почуття. От як це зробити? Наприклад, вічні теми Літвінової: любов і смерть. Є основа. У кожного вона своя. Останнім часом я думав про це. Може, в мене сталося щось у дитинстві — і тепер мене безкінечно відсилає до тих часів, до старого, іноді померлого, до розбитих колінок, до напівсвідомих часів, до вивчення Каббали. І мені важливо робити щось самому, аби з нічого виникало щось.

Ярослав Солоп:
Композиція, безперечно, для мене залишається важливою. У цьому питанні я прагматичний. Це не критерій для того, щоби препарувати картину чи фотографію. Це інструмент для автора, за допомогою якого він робить зображеня більш читабельним.

Денис Кравець:
Фотографія має бути «їстівною» для гладача, для ока. Все має бути органічно — щоб візуально сприймалось.

Ярослав Солоп:
Хтось переймається, а хтось — ні. І добре, що є люди із власною думкою і вони можуть твердо сказати: «Мені не подобається, не моє». У кожного свій поріг чутливості або нечутливості. Свободи в автора це не відбирає. Тому якщо не сподобається першому, другому, шостому, то сподобається десятому і він зрозуміє сенс. І якщо з сотні десяток сприйме так, як я насправді хотів сказати — це той момент, коли тебе погладили по голові.

Денис Кравець:
Але краще щоб стукнули. На жаль, дуже мало людей, які говорять те, що думають.

Ярослав Солоп:
Для автора немає нічого гіршого, ніж байдужість. Найчіткішим і найправильнішим були б звичайні критерії: подобається — не подобається. За іншими критеріями часто дуже неправильно шукати художню цінність у контексті сучасного мистецтва. Найпримітивніше, коли людина осуджує, відштовхуючись від правила «я можу так само», але на диво чомусь це «так само» не робить.

Денис Кравець:
Спеціалістам ще складніше сприймати, тому що вони завжди шукають приховані смисли. Через цей синдром «пошуку прихованого сенсу» вони проводять паралелі, знаходять аналогії, часто відходячи від самої роботи.

У деяких людей критерій, напевне, такий: «я б у себе вдома повісив». Але для таких треба створювати мистецво, подібне до середньовічного — коли більшість не вміла читати, а всі біблійні сюжети для неї зображались інакомовно, символами. Мистецтво існує у різних формах: від спрощених до складних. І тут треба виховувати від зворотного, бо якби не було неосвічених, не було би й освічених, тобто ми би не могли їх назвати такими.

Довідка (Прим.: Справки были актуальны больше полутора лет назад, за актуальной информацией и событиями в их творчестве можно следить на странице в фейсбуке: Ярослав, Денис, на тумблере Ярослава: http://yaroslavsolop.tumblr.com/ и сайте Дениса: http://i-am-favn.com/)

Денис Кравець (народився 1990 року у Києві) — київський фотограф. Студент факультету графічного дизайну Київського національного університету технологій та дизайну.
Спеціалізація: амбротипія (варіант мокро-колодійного процесу, винайденого у середині 1850 років, результатом якого є позитивне зображення на скляній пластині, коли його накласти на чорний фон).
Тематика: інтерпретація мотивів постановочних фотографій ХІХ сторіччя.
Актуальні проекти: візуальне дослідження Каббали у мокро-колодійних знімках, серія колажів про природу водоростей та блискіток

Групові виставки:
Аукціон «Золоте січення», Київ. 2010
«Стрімкі сни», галерея «Я.Гретера», Київ. 2010
«Міст», галерея Plast Art, Чернігів. 2010
Rich & Rich, Galleria Kanava, Іматра (Фінляндія). 2012

Персональні виставки:Mironova Gallery, Київ. 2010
«Закон подоби», Мистецький Арсенал, Київ. 2011

Ярослав Солоп (народився 1979 року у Чернівцях) — київський фотограф. Закінчив факультет дизайну Львівської національної академії мистецтв.
Спеціалізація: альтернативна фотографія, фотоскульптура (поєднання скульптурно-просторових форм із фотографією на сучасний лад).
Тематика: міфологія, сказання, легенди шаманів і індіанців.
Актуальні проекти: продовження серії робіт «Пластмасова міфологія», яка інтерпретує давньогрецькі міфи, розробка та підготовка матеріалів для проекту фотоскульптурних робіт (весна 2013).

Групові виставки:
«Чернівці Je t’aime», Чернівецький художній музей, Чернівці. 2008
New Generation, Fotokina, Дюссельдорф; Atelier MicMac, Кельн (Німеччина). 2010

Льоля Гольдштейн

Журнал “Українська культура”, №4 (1000), 2012
ст. 94-99

http://issuu.com/culture.ua/docs/uc_4_12_sait_web

Первый независимый

Сегодня в Киеве встреча с популярным украинским писателем Любко Дерешем в связи с выходом двух его новых книг: “Миротворець” и “Остання любов Асури Махараджа”.

Аглая Топорова о “симпатичном молодом человеке” Дереше:

Первый независимый

О Любко Дереше принято писать только хорошо. Но почему-то только в сугубо материальном аспекте: во сколько опубликовал первый роман – да, согласна, очень рано, на сколько языков переведены его книги – да, согласна, на много языков, получает неплохие гонорары и европейские стипендии – не то чтобы не согласна, но считать деньги в чужом кармане метод не только неприличный, но и далекий от какой бы то ни было критики. Хоть литературной, хоть ресторанной

За всеми дифирамбами юности, удачливости и всему тому, что еще можно сказать хорошего про симпатичного молодого человека как-то исчезает не только серьезный, но и вообще любой анализ написанного Дерешем. То есть все мы понимаем, что это круто, – на таком своем обывательском уровне понимаем, раз и издается, и переводится – но вот о том, чем это хорошо, увы, тишина.

И это с одной стороны, проблема украинской критики, которая либо предпочитает размышлять о пресловутых «метрах, монетах, рублях», либо не берется думать ни о чем, что не было бы уже многократно одобрено и разжевано и пережевано в московском глянце. Но мы не пишем критику на критику.

Чем же творчество Любко Дереша так отличается от основного потока современной украинской литературы?

Начнем с того, что в романах Дереша не существует Советского Союза. Ни в каких видах и формах. Нет ни воспоминаний, ни полемики, ни ностальгии, ни рефлексии. А ведь ни для кого не секрет, что каждый из ныне живущих украинских писателей считает своим долгом описывать либо угнетенные слои советского общества: «в общагу нельзя было приводить девок», либо себя как жертву угнетения «когда мы вышли на Майдан (Бог знает, какой по счету), милиционер проверил у нас документы». Либо поплакать о дешевой водке и особенно закуске и верном жизненном пути, который указала партия…

В книжках Дереша, повторюсь, СССР просто не существует. Так же, как не существуют для него мекки украинских писателей — Москва и Варшава. Не существует и традиционной проблемы киевлян и понаехавших, львовян и донецких.

Мир Дереша самоценен. Каждая точка на карте Украины оказывается для него полной приключений и смыслов. В книгах Дереша люди живут и чувствуют одинаково вне зависимости от географических статусов. Панковская тусовка Дрогобыча не менее отвязна, чем их духовные братья из Глазго или Дрездена. В Стрые живут гуру похлеще индийских бабаев и индейских шаманов. Каждый пожилой профессор из львовского предместья имеет свою стройную теорию мира, а каждая студентка проживает свою юность азартнее, чем Эми Уайнхаус и насыщеннее, чем Пэрис Хилтон. Хотя чаще всего это происходит только в их воображении.

Кстати, о воображении. Или, если хотите, фантазии. Во-первых, романы Дереша вовсе не автобиографичны. Он не просто придумывает своих героев, но и руководит их судьбой. Мы ждем от мальчика с феноменальной памятью («Намір») одной судьбы и одних поступков, а авторская воля разворачивает его совсем в другом направлении. Мы читаем «Трохи питьмы» как стандартный роман о молодежи с альтернативным образом жизни, но вдруг (на каждой странице вдруг) проваливаемся в сложный психоаналитическо-мистический сплав неизвестно чего. Неизвестно чего такого, чего точно не должно, не может быть, а может быть, и нет в жизни. Но талант рассказчика позволяет Дерешу сочинить и описать это с такой невероятной достоверностью, что проходной герой, в буквальном смысле поедающий свои болячки, на мгновение становится для нас главным. Да и перевернув страницу мы понимаем, что дело тут вовсе не в физиологии, а в чем-то совсем другом. В том, что разъедает изнутри и снаружи каждого из нас. И о чем, у кого-то получается написать. В данном случае – у Любко Дереша.

Автор: Аглая Топорова

Топорова о Дереше

Украинская версия статьи была опубликована в журнале “Українська культура”, №4, 2011, ст. 54:
http://issuu.com/culture.ua/docs/uk_4_final